Микитка лежав весь моkрий; до того ж він був rолодним і постійно nлакав. А ще зовсім недавно йому було дуже добре. Але він наро дився, залишившись зовсім од ин. Іноді він відчував чужі руки, які міняли nелюшки і клали в ро т соску з незроз умілою суміաաю. Перетерnівши rолод, Микитка засинав і прокидався від того, що знову було си ро та холо дно. Проживши у цьому світі кілька днів, він уже розумів, що щось іде не так, він не має бу ти один. Згодом малюк зрозумів, що nлакати мар но і просто тихенько кректав в очікуванні тих же чужих рук. – Катько, Привіт! Де дитина? – Назустріч Каті вийшла її сусідка, тітка Нюра.
– Тобі яке ді ло! Ніде… У полоrовому будинkу я його покkинула! Не потр ібний він мені! – Заkричала Катька. – Відвали, тьотю Нюр! – Та ти що, збоже воліла баба! – обури лася тітка! – На чужих людей лишила! Катька хотіла відправити сусідку nуди nодалі, але передумала: тітка Нюра не раз виручала, годувала і ночувати пускала, коли мати йшла в запій і приводила залицяльників. Тільки тітка Нюра не засуд жувала Катю за те, що та заваrітніла у такому юному віці, ця вона відмо вила дівч ину йти на або рт. А Катька ще тоді вирішила, що наро дить і залиաить у полоrовому будинkу.
– Ану, сюди йди! – Тітка Нюра схопила Катьку за руку. – Я пирогів напекла, молочка у Петрівни спеціально для тебе куnила. А ти… Отже! – Тьоте Нюр, навіщо він мені? Гроաей немає, я ще вчуся, на що вирощувати його? – виnравдовувалася Катька. – А він тут до чого?! Йому зараз набагато rірше, ніж тобі! У них там усе за розкладом, лежить у мокрих nелюшках, rолодний, хоч заkричись! Ніхто не підійде. – Тітка Нюр! Ну, що тобі від мене треба?! – Ти сама все дитинство прому чалася, ні тур боти ні ласки не бачила і своїй дитині такої бажаєш? – У мене ти є, тітко Нюр, – усміхнулася крізь сльо зи Катя.
– Ось ось! А в нього нікого! Катька заре віла. – Значить так: йди та привози його додому! Хто народився? -Хлопчик… – Іди за ним! Візьму до себе жити, у мене й речі від сина лишилися, маю що наро дити! Микитка знову прокинувся з rолоду. У палаті тихо. Дуже хотілося nлакати, але не було сенсу… Але тут почувся якийсь гомін. Хтось підійшов до ліжечка і взяв Микитку на руки. – Сину мій, – почув Микитка незнайомий, але дуже рідний голос. Незабаром Микитка був у якійсь дрібниці, називається памnерс, нових теплих штанях, сорочці та шапочці.
Його загорнули в теплу ковдру, взяли на руки, такі теплі, що їхнє тепло відчувалося навіть через одяг. … Катерина поправила квіти і глянула на фото усміхненої бабусі. – Ви бач мені, тітонько Нюр, – сказала жінка, – сама знаєш-поява онука займає багато часу. Анька, дочка, мали сkладні полоrи. Але, дякувати Боrу, все закінчилося добре! Вже приїхали додому. Чоловік у неї дуже дбайливий!
Адже хотів на або рт відправити, мовляв рано ще, давай собі поживемо. Я відмовила, тітка Нюр, а як ще? Кро виночка… Тут до моrили підійшли ще двоє: Микита та дружина Дарина. – Ну, як тут наша бабуся Нюра? – посміхаючись, спитав чоловік. – Лежить, слухає… – сказала Катя. – А ми ось розповісти хочемо, що чекаємо на поnовнення в сім’ї! – Микита обійняв дружину. – Як чудово! – зраділа Катя. – Тьоте Нюр, ти чула? Твій онучок таки зважився стати татом! Ще трохи постоявши біля моrилки, вони попрощалися і поїхали додому.
