Я вдруге вийшла заміж, коли мені було п’ятдесят. Для нас обох це другий шлюб. Він має доньку, Олену. Вона одружена, живе у місті. Я сама теж із міста, але оскільки Павло жив у селі і мав господарство, нічого поrаного я не бачила в тому, щоб переїхати туди. Я швидко навчилася усьому. З чоловіком ми добре розуміли одне одного. За весь час спільного життя ми були на морі лише раз. Але нам дуже сподобалось. У нас з’явилася мрія – купити будиночок біля моря. Але це і залишалося мрією; до того, як сталася одна подія…
Оскільки ми жили на селі, особливо ні з ким із родичів не спілкувалися. У гості не їздили: у нас же багато корів та великий город, залишити надовго не могли. Але одного разу нам повідомили про те, що чоловікові у спадок дісталася трикімнатна квартира його дядька. У хорошому районі. У нього не було нікого, ось і вирішив він залишити майно племіннику. Ми зраділи, вирішили, що можемо здійснити нашу давню мрію. Ми продали все наше господарство, будинок дядька, взяли іnотеку і купили будинок біля моря. Ми швидко знайшли в новому місці роботу і ніби жили в казці.
Але наше спокійне життя перервали родичі, які дізналися, що ми живемо біля моря. Бачите, вони дуже нудьгували за нами: постійно напрошувалися в гості. Залишалися у нас на кілька днів. Нам не шкода, будинок великий, але ж не можна так. Я почувала себе домробітницею. Постійно прибирала, готувала, мила, чистила. Після одного сезону ми просто перестали запрошувати гостей. Ну, не приймали їх – точніше сказати. Тільки тих, хто поводився належним чином. Не почував себе як у готелі. А решта вже почали говорити про те, що ми з чоловіком зазнали. З ними спілкуватися не хочемо. А коли вони самі з нами не спілкувалися роками, цього, звичайно, вони не пам’ятають.
