Цих заповітних слів я чекав з першого дня реєстрації наших відносин у РАГС-і. Дружина ще з ванної гукнула: – Я ваrітна! Я не міг упоратися з емоціями. Я був на сьомому небі від щастя. У голові було 100500 питань. А як назвемо? А чи буде хлопчик чи дівчинка? А чиї очі у дитини будуть? А де ми ліжечко та коляску купимо? Питань було море, але дружина опустила мене на землю. Дружина мені сказала, що вона, якщо чесно, ніколи не хотіла дитину, і тоді не була готова до материнства.
Я розумів дружину: вона дуже довго і старанно працювала, щоб досягти тих висот у кар’єрі, але дитина – це таке щастя. Справа в тому, що у нас довгий час не виходило за чати дитину. Вийшло у нас це лише за 6 років. А якщо це був наш перший і єдиний шанс стати батьками?! Я вмовив дружину залишити дитину, сподівався, що згодом у ній прокинеться материнський інстинкт. Я дуже помилявся.
Коли наша дочка народилася, дружина поводилася, як спостерігач. Вона не наближалася до дочки, поки та не nлакала з голоду, не гралася з нею і не пестила. Одного разу дружина сказала, що нам треба серйозно поговорити, і того вечора вона залишила мене одного з дочкою. “Любиш – відпусти”, – так кажуть? Я відпустив її. Тепер уже колишня дружина тільки вихідними іноді приїжджає до нас із гостинцями, а так я сиджу з дочкою в декретній відпустці, але ні про що не шкодую.
