Я п’ятнадцять років працювала в Італії. За цей час спромоглася накопичити гроші на двокімнатну квартиру для своєї доньки. Якби батьки її чоловіка погодилися також взяти участь, ми могли б для молодої сім’ї купити відразу трикімнатну, але вони відмовилися. Справа не в тому, що вони не мали можливості. Вони просто не захотіли витрачатися. А тепер я чомусь ви нна, що сім’я тісниться у двокімнатній.
Я після їхнього весілля поїхала на заробітки знову, хотілося накопичити грошей для себе, щоб на старості років ні від кого не залежати і ні в кого не жебракувати. У моєму віці працювати на чужині було вже важко, здоров’я вже не те, що в молодості. Але я стійковсе терпіла, адже думка про те, що я потребуватиму допомоги в старості, була мені нестерnна.
Ну, ви ж знаєте які зараз пенсії. На це не можна покластися, потрібно мати свої накопичення. Повернулась я на батьківщину за чотири роки з великою сумою. Тепер мені мало не щодня телефонують родичі мого зятя, вимагають допомогти з житлом сім’ї доньки, мовляв, квартиру треба більше. Дочка на мене теж обра жається, що я гроші не хочу віддавати.
