Коли Ольга Захарівна постаріла і вже ходити сама практично не могла, її онук Артур, зі своєю дружиною Галиною, вирішили позбу тися старенької. Більше родичів у Ольги Захарівни не було, скинути нема на кого, до будинку для літніх людей відправити її не захотіли, бо там за її утримання треба буде платити. Ось онук і вирішив обду рити бабусю. Сказав, ніби її кличе у гості племінния, посадив у поїзд і відправив у дорогу в нікуди. Так бабуся опинилася на лаві на пероні вокзалу в незнайомому місті. Без грошей. Там її й побачив Стас. Зглянувся на стареньку і відвіз до себе додому. Чоловік жив у маленькій квартирі на краю міста зі своєю дочкою .
Анну він виховував один із самого народження. Після того, як гостю посадили, нагодували та напоїли, вона їм розповіла свою історію. Анна, зворушена розповіддю Ольги Захарівни, впросила залишити стареньку в себе. Вдень дівчина доглядала бабусю, а вечорами слухала розповіді тієї про своє життя. Ольга Захарівна нарешті відчула кохання та турботу. Вона відчула себе щасливою і не захотіла залишитись у боргу у таких добрих людей. Вона відчувала, що незабаром покине цей світ і попросила Ганну запросити нотаріуса. Але нічого про це не говорити татові.
Анна, ні про що не підозрюючи, виконала прохання Ольги Захарівни. Через три тижні старенької не стало. А ще за чотири дні до Стаса з Анною до квартири постукав нотаріус. Від нього то добрі люди і дізналися, що Ольга Захарівна заповідала їм все своє майно, яке включало трикімнатну квартиру в центрі столиці. У цій квартирі зараз проживали Артур із Галиною. Звичайно , онук із дружиною почали верещати, як свині недорізані. Звичайно, вони намагалися довести в суді, що любили і дбали про бабусю. Але пояснити, як у такому разі бабуся виявилася за сімсот кілометрів від столиці – не змогли. Суд прийняв бік Стаса та Анни.
