Коли стало тепліше, у селі знову завирувало життя. Віктор Петрович почав працювати на своєму городі, щоб посадити там багато всякого. Він любив їсти домашнє, працювати із землею теж любив. Несподівано він помітив сусідку Галю, та махала йому рукою, стоячи біля паркану. -Як справи, Вікторе Петровичу? -Як зазвичай. У тебе як? -Та я свій будинок продала, сьогодні останні речі забираю. -Як продала? – здивувався Віктор. Галина Олегівна жила буквально на сусідній ділянці. І як він не помітив?
-Ну ось так, поїду до доньки жити у місті. У мене онуки там, сумую сильно. Чоловік зажурився. Він був досить самотній і сумував, коли доводилося розлучатися з близькими людьми, з якими підтримував хоч якесь спілкування. Приємно знати, що поряд є хтось, із ким можна обмінятися думками. -Тоді удачі тобі! – Віктор видавив із себе усмішку.
А потім з’ясувалося, що поряд оселилася молода родина із дітьми. Спочатку це здалося Віктору не найкращим варіантом, але незабаром він потоваришував із сусідами, їхні діти почали часто приходити на його ділянку та грати там. Згодом він прив’язався до нових сусідів, дітей став сприймати як рідних онуків. Вони принесли щастя старому.
