Того вечора брата забрала швидка допомога. Лікарі сказали, що в нього якась жахлива хвороба, я, чесно кажучи, не дуже зрозумів, але мама дуже злякалася і поїхала з ним. Через її реакцію я сам почав боятися за свого молодшого брата. Мама спала з братом уночі, вранці бігла на роботу, в обід приходила додому, щоб побачити мене, потім – до брата, потім знову на роботу, крутилася, як білка в колесі, і все тому, що вона була одна з нами; батько пішов від нас, коли молодшому братові було лише два роки.
З того дня минуло понад 4 роки. Я вже навчаюсь у коледжі, намагаюся справлятися з усіма домашніми справами та допомагати мамі, проводжу час із братом після школи, коли мама на роботі. Іноді ми з нею чергуємо, щоб не залишати брата одного, адже з його недугою йому складно справлятися одному. Якось, як завжди, я зайшов до вбиральні в лікарні, залишив пакет біля входу і пішов повісити куртку, а коли повернувся, виявив, що його немає. Я швидко вибіг у коридор і побачив незнайому дівчину в лікарняному халаті, яка кудись його несла.
– Злодійка! Зупиніть її! – закричав я і побіг за нею, – вона вкрала в мене пакет із їжею! Стій, я говорю! Підбігши до дівчини, я вихопив пакет з її рук, і вона подивилася на мене, як на божевільного. До мене прийшло розуміння того, що я зробив щось не так. Я на мить зазирнув у пакет і побачив там чужі речі. Я повернув пакет тій дівчині і тут же побіг у вбиральню. Мені треба було знайти свій пакет. У ньому був обід для брата та змінний одяг на ніч для матері. Коли я вбіг у гардероб і почав оглядатися, то помітив, що мій пакет знаходиться в тіні, хтось відсунув його далі, мабуть, намагаючись дістати куртку.
І як я міг його не помітити? Потім я пішов до брата, ми разом пообідали, я розповів йому про свої новини з коледжу, а він про лікарню. Ще він розповів мені головну новину, що сьогодні до нього призначили нову медсестру, бо попередня пішла у відпустку. І ось ми сидимо, сміємося, і тут до палати заходить та сама дівчина, яку я звинуватив на всю лікарню в крадіжці мого пакету. Я тут же почав перед нею вибачатися, ми розмовляли, сміялися, а коли брат почав одужувати, я зважився запросити її на побачення. Так я зустрів свою майбутню дружину. Адже так говориться наприкінці таких історій?
