Вдома у свахи панувала напруга. Соня, юна і наївна, очікувала, що шлюб принесе їй радість і затишок, але швидко зіткнулася з жорстокістю та байдужістю своєї свекрухи. Сьогодні був особливо тяжкий день. Соня неодноразово чула одні й самі крики й закиди: «Ти сюди нічого не принесла!». Вона сиділа на стільці, притискаючи руки до грудей і намагаючись стримати сльози.
— А ти навіть посагу не принесла з собою! Збирай свої речі та викидайся звідси! — сваха була нещадна, показуючи Соні на двері. Але тут вхідні двері різко відчинилися, і на порозі з’явилася Віра Миколаївна, мати Соні. Її очі кидали іскри. – Що тут відбувається? — грізно спитала вона. Сваха, намагаючись зберегти гордість, відповіла: – Твоя дочка нам не підходить. Нехай йде! Віра Миколаївна з усмішкою подивилася на сваху: — Ти думаєш, що можна так поводитися з моєю дочкою? Та ще й вимагати посаг? Ми живемо у 21 столітті, а не у середньовіччі!
Соня, насилу стримуючи сльози, кинулася до матері: — Мамо, я так боялася… — Все буде гаразд, дочко. Ти більше не повернешся до цієї хати, — втішаючи дочку, сказала Віра Миколаївна. — А ти, нахабна стара — вона звернулася до свахи, — пам’ятай, що гроші та посаг не визначають людину. Сподіваюся, колись ти зрозумієш це, якщо доживеш.
Віра Миколаївна вивела Соню з цього будинку, залишивши за собою збожеволілу сваху і важкий тягар образи. Наступного дня по селі рознеслася новина про те, що сталося. Жителі обговорювали нахабство свахи та мужність Віри Миколаївни. А Соня була рада, що поруч із нею є така мати, яка завжди прийде на допомогу та захистить від несправедливості.
