Мої батьки вирішили, що, оскільки я тепер доросла, я маю право знати правду. Краще сказати самим, чим я здогадаюся після. Вони сказали, що навіть не судили б мене, якби я почала шукати свого біологічного батька – це моє право.
Я була в шоці. В ступорі. Я провела всю ніч у роздумах і не могла заснути. У мене в голові був повний бардак. Рідний батько? І який він із себе? Що, якщо він шкодує про минуле? Що, якщо він буде радий мені, якщо я його знайду? А якщо цього не станеться? Я плакала, я думала: “Чому я? Чому це сталося зі мною? Зрештою, все було так добре … Все хороше було брехнею? Хіба ми не сім’я?”
А потім я почала згадувати. Я згадала, як тато сидів до першої години ночі, роблячи зі мною вироби в саду, коли мама була на зміні. Я згадала, як потайки від мами ми їли солодощі на кухні, в непроглядній темряві. Я згадав, як в гаражі його друга, поруч з яким я гуляла, поки тато допомагав, я раптом вбігла всередину і в мене полетіла розпечена залізна арматура …
Папа схопив його голою рукою. Опік був жахливим. Але я була в безпеці. Я згадала, як на кожен День народження, з тих, що я пам’ятаю, він дарував мені маленький, але красивий букет. Він приносив його прямо до мене в ліжко рано вранці, і якщо мені потрібно було йти в школу – він бігав за ним в квітковий магазин в 6 ранку. Як він, вміючи готувати тільки пельмені і яєчню, навчився пекти мій улюблений торт, тому що його постійно не було в магазинах (перші спроби були невдалими, але він не здавався).
А вранці я прийшла на кухню, коли тато пив каву, побачила той шрам на руці від опіку, обняла і сказала, що у мене немає іншого тата і бути не може. Ні, ця новина не пройшла безслідно. Вона ясно дала мені зрозуміти, як сильно я люблю своїх маму і тата, і як сильно вони люблять мене.
