Мені тридцять шість років, і вісім років я живу в цивільному шлюбі. Якось так вийшло, що розписатися у нас не виходить. Спочатку я чекала пропозиції, через два роки зрозуміла, що це марно. Потім почала натякати своєму цивільному чоловіку, що я мрію про весілля. Але саме на весілля постійно не вистачало грошей. Ще через якийсь час чоловік втратив паспорт, і ми його довго відновлювали. А потім я вже й сама нічого не хотіла. Значить не доля! Навіть вважала, що так краще для мене: ми живемо в моїй квартирі, тому я можу його виставити в будь-який момент, як чужу людину. Ще й пожартувала на цю тему, тоді чоловік вирішив зробити мені пропозицію, а я відмовила. У нас дуже хороші відносини і повне взаєморозуміння. Але є одне але:
я не можу мати дитини. Вже через півроку спільного життя ми поговорили і разом вирішили, що нам пора порадувати себе спадкоємцем. Мені на той момент було двадцять вісім років, а чоловіку тридцять два роки. Я думала – саме час. Але не склалося: я не можу виносити дитя. Три спроби – марно. Чоловік мене підтримав, сказав, що нам і так добре разом. Я заспокоїлася і забула на деякий час про це. Але недавно я дізналася, що мій чоловік мені зр аджує, і його кох анка в поло женні. Вона сама мені по електронній пошті написала. Я показала чоловікові, він зізнався, але запевнив, що любить мене і ніколи не покине, хоча від дитини відмовлятися не має наміру, адже іншого шансу стати татом у нього може і не бути. Я люблю його – і дуже.
Він запевнив мене, що з тією жінкою у нього немає вже давно нічого, адже він її не любить, вона не його типаж. Просить не гарячкувати і все добре обміркувати, адже моє рішення вплине на все подальше життя. Сказав, що навіть якщо я вирішу розірвати відносини, він не піде до матері свого майбутнього сина, а буде жити один. Він так правдиво говорить. Пробачити? Або це все лише красиві слова і тримається він моєї квартири і забезпеченого життя?
