Три роки тому пішов із життя мій улюблений чоловік. І у свої 40 років я стала вдовою. Ми дуже любили один одного, 20 років у шлюбі зробили нас стресостійкими людьми та добрими батьками для двох дітей. Старший син народився, коли мені виповнилося 19, через рік ми одружилися, а потім народилася дочка Василиса; вона народилася, коли мені було 22. З Миколою ми вирощували дітей і все їм дозволяли, вони були нашим центром Всесвіту, все найкраще лише для них. Напевно, тому дітки звикли, що мама належить лише їм. На жаль, Микола захворів, діти тоді навчалися, син уже працював, а дочка щойно вступила до університету. Чоловік два роки боровся із захворюванням і одного разу мені зателефонував лікар і повідомив страшну новину – мого Колі не стало. Після того наше життя повністю змінилося: діти хоч уже були дорослими, але щодня згадували про тата; вони сумували за ним, тому не зрозуміли мене, коли через три роки я зустріла і покохала іншого чоловіка. Степан був забезпеченим чоловіком, мав власний бізнес, заміський будинок та квартиру у центрі міста. Ми зустрілися випадково на одній із конференцій, після чого він запросив мене на вечерю. У нас виявилося багато спільного, ми обидва втратили коханих людей, любили та мріяли завести собаку в будинку та часто подорожувати.
Нас поєднувало не тільки це, а ще й симпатія; невдовзі він запропонував жити разом і розписатися. У нашому віці це нормально, я не вважала себе старою і ще хотіла пожити собі, тому сподівалася, що діти мене зрозуміють. Дочці та сину я все розповіла на другий день по телефону; вони дуже розлютилися, почали кричати на мене і звинувачували в тому, що я дуже швидко забула про їхнього батька. Але це не так! Вони припинили спілкуватися зі мною, не відповідали на дзвінки і не приїжджали. Я кілька днів була в депресії, але Степан допоміг вийти з неї; ми таки з’їхалися і завели собаку. Минув місяць з того часу; діти досі не розмовляють зі мною, але я сподіваюся на краще; вони повинні прийняти той факт, що мені треба жити далі, незважаючи на те прекрасне минуле, яке ми прожили з їхнім батьком. Це не означає, що я забула покійного Миколу: просто він на тому світі, а я жива і не можу уникати цього факту. Я думаю, що діти зрозуміють мене з часом, тому що ми виховували їх саме за таким принципом — все в житті змінюється і не завжди на гірше.
