Маю рідного брата. Ми з ним рідко спілкуємось. При кожній розмові він каже, що хоче приїхати до Москви, погуляти тут. Він дзвонить і починає: – Ото б до Москви приїхати, сходити кудись… Тож він намагався донести, що є бажання пожити в мене. Я його запрошувала, але наступний натяк не дав на себе чекати: – Та я б з радістю приїхав, але баrато боргів, а з порожніми руками я не приїду, незручно якось.
– Тим, ти чого, які порожні руки приїжджай так. Тема приїжджав до Москви, ми баrато гуляли, ходили по будь-яких розважальних місцях, купували Темі нові дрібнички. І все це, зрозуміло, за мій рахунок, адже брат і так був у боргах. Потім він їхав, минав якийсь час, і історія повторювалася. Це можна терnіти раз, два рази, ну гаразд, раз п’ять, але коли це набуває певної сталості, терпіти стає складніше. Якось я не стрималася і запитала: – Тим, ви з дружиною самі, дітей нема. Чому ти ніколи не маєш грошей? – Звідки у мене можуть бути гроші?
Ми nлатимо за будинок, машину, ще й збираємо на ремонт. Через якийсь час я знову спитала, чи не розплатився він із боргами. – За машину ми розnлатилися, але з ремонтом… Ми вирішили відремонтувати не тільки кухню, а й весь будинок. Потім вони купили новий телевізор, після – нові меблі, пізніше і нові телефони і так до нескінченності. Він часто до мене приїжджав, кілька разів навіть із дружиною, але за всі кілька років жодної цукерки не купив. Але претензії в нього хоч греблю гати: це не люблю, то не їм, тут незручно, там не подобається…
Я припинила відповідати на дзвінки. Він дорослий чоловік, здатний забезпечувати себе сам. Але він також дуже наполеrливий. Колись мені все-таки доведеться йому відповісти. Я не можу навіть телефон поміняти. Мій уже старий екран тримається на чесному слові. А вони то машину міняють, то квартиру ремонтують, а зараз збираються власну квартиру kупити… Та nростить він мені, але я не маю наміру це більше терnіти.
