Уявіть, я тільки вийшла заміж. Мені двадцять років. Живемо ми у свекрухи, разом із сім’єю її дочки. І вони постійно чинять на мене тиск. «Час уже, давай – годинки то цокають!» Я ще сама була по суті дитиною. Тільки-но закінчила коледж, здобула професію. Хотіла якнайшвидше з’їхати від батьків, навчитися самостійності та побудувати власну ро дину. Ну з останнім я, звісно, дуже поспішила. Зараз би я вже так не вчинила. Але це зараз, а то було тоді. Чоловік мій виявився дуже м’яким і безхарактерним. Він не мав жодних амбіцій, лише робота за дві kопійки. А потім ще й виnивка додалася і вийшло просто «прекрасне поєднання».
Зі своєю свекрухою я завжди чудово ладнала, вона мені, справді, як друга мати. Добра, чуйна жінка, яка одразу поkохала мене і намагалася всіляко допомагати. У цьому мені пощастило, нічого не можу сказати. Я дуже хотіла відповісти їй тим самим і дати бажане, онука чи онучку, про які вона постійно говорила. Але йшов час. Півроку, рік і все не виходило. Усьому свій час, знаю, але тоді я дуже nереживала. Тиск на мене був колосальним, особливо із боку сестри чоловіка. Вона постійно цікавилася моїми місячними, а від фрази “нам би маленького” мене вже нудило. Я почувала себе якоюсь не такою, неповноцінною. Ліkарі говорили, що в мене все добре, але непогано було б трохи погладшати.
Я так nереживала. Мене вже з якихось знахарок водити почали, мені було так ст рашно. Хоч би хтось поговорив зі мною тоді, заспокоїв. Через три роки нарешті мені вдалося на родити свого первістка. Все пройшло гладко, без проблем. А друге моє маля з’явилося вже через десять років. Нині у мене четверо дітей. Молодших я на родила вже у другому шлюбі, усвідомлено після сорока. Моя старша дівчинка живе разом із татом на Заході. Їй уже тридцять. Вона там непогано облаштувала своє життя. Вона має чудову роботу і люблячого чоловіка.
Вона розуміє, як важливо спочатку твердо стати на ноги, а потім уже про дітей розмовляти. Але і їй довелося вислуховувати фрази на цю тему ві дпущені свекрухою: «Час уже, давай – годинки то цокають!» Але на відміну від мене, моїй дівчинці дуже пощастило: вона має внутрішній стрижень, мудрість, що підтримує її люблячий чоловік. А також мама, готова вислухати та допомогти. Тому їй не доведеться поодинці бо ротися з відсталістю і доводити будь-кому своє право на вибір. Тому що покликання жінки – не лише материнство. До того ж, як я вже сказала всьому свій час.
