– Інусік, привіт, як ти? Слухай, я знаю, ти завжди готова простягнути руку допомоги. Я знаю, що ти вчора отримала заробітну плату. Можеш дати мені 50 тисяч у борг? – Катерино Семенівно, довго ви так думаєте мене дурити? Вам постійно чогось від мене потрібно. Ось де моя каструля, яку ви місяць тому попросили? – Та яка там каструля? Що з грошей? – Так, все, я навіть сперечатися з вами не буду. Я не збираюся більше допомогти вам. І взагалі, звідки вам відомо про мою зарплату? – Так я біля вікна вчора стояла, коли ти повернулася додому з купою пакетів із різних магазинів. – Так, ходила за покупками. Навіть якщо у мене є гроші, з чого ви взяли, що я буду з вами ділитися? І так половина моїх речей у вас. – Ти жінка, зрозумієш мене. Мені не вистачає 50 тисяч на нову пральну машинку. – Бідна. На нову прілку не вистачає… Слухайте сюди, забудьте мене і, чорт з ними, залиште мої речі у себе, але більше ніколи, чуєте, ніколи щоб ноги вашої тут не було!
Моя 51-річна самотня сусідка ще з перших днів в’їзду до цієї квартири просить у мене чогось. То їй потрібні плоскогубці, то трохи грошей, то кави, то солі. Знаєте, що в цьому найдивніше? Вона зі мною іноді навіть не вітається надвір. За весь час, що я тут живу, вона навіть не намагалася допомогти мені жодного разу. Добре, припустимо, вона не могла допомогти, але навіть мої речі не повертала. Дала їй чогось – рахуй загублено. Гроші я їй теж допомагала. Вона зайняла в мене вже 15 тисяч, обіцяла, що поверне, щойно пенсію отримає. Я і раніше хотіла з нею поговорити, але не знаходила відповідного моменту. А тут вона сама прийшла до мене з проханням про свою каструлю. Я нагадала їй про гроші, але не вимагала жодної копійки від неї. То була наша остання бесіда. Ми добре посварилися і більше не бачилися. Іноді мені стає соромно за свої слова та свою поведінку. Але що мені лишалося робити? Я не перебільшую, половина моїх речей і зараз у неї у квартирі. Думаю, я не мав іншого вибору…
