Мою сусідку звуть Ольга Сергіївна. Якось я зайшла, і ми розмовляли. Жінка почала скаржитися на дітей. Розповіла мені, як вони її дратують. Розповідь була дуже логічною і послідовною, і коли вона пішла, я все записала у свій блокнот. Ось що в мене вийшло. “Я так сильно люблю своїх онуків! А діти мої цього не розуміють. Кажуть, їх не можна балувати, смачно годувати. Іноді це ранить до сліз”. Хіба це погано, коли ми всі щасливі і діти щасливі?” Нас ніхто не слухає! Вони приходять і просять поради. Зроблять це по-своєму, сміятимуться з цього. Ну, якщо вони не поважають мою думку, то навіщо питати? Вони залишать дітей з нами, мовляв, рятуйте нас: ми цілий день розважаємо їх, годуємо, здуваємо порошинки. Вони прийдуть, заберуть, але залишать мені прибирання! Якщо у сім’ї свято, мене ніколи не запрошують, ніби мене взагалі не існує. Шкідливі.
І коли виникає потреба, вони не запитують, чи я зайнята, чи які у мене плани. Вони наводять дітей, та й годі. Наче я мушу їм коритися. Або вони просять мене вигуляти собаку, коли йдуть. Якщо хотіли іграшку, треба було думати заздалегідь. Я не люблю собак і не хочу блукати з нею вулицями. Прийдуть у гості, я готуватиму, я наберу всіляких смаколиків, урочисто накриватиму на стіл, а вони посидять у телефонах. Ми готуємо з дідусем, дивимося один на одного, поговорити нема з ким. Якось я попросила показати, як там все в телефоні працює, так вони довели справу до скандалу. Вони не мають часу належним чином допомогти, пояснити все. Вони забули, як я вчила тримати їхню душу. Коли потрібні гроші, шовковими стають. Обіцяють повернути, але навіть не намагаються. Вони не заощаджують гроші. Дітей привезуть, але не здогадаються, щоб продуктів купити.
Якщо мені щось не подобається, вони дмухаються, стають похмурими, злими. Ні, щоб сказати щось не так. Я не вмію читати думки. Якось я подарувала внучці апельсин, а в неї, виявилося, була алергія. Такий скандал був. І взагалі вони мене не поважають. Думають, що я маю бути на побігеньках. Вони цілими днями розмовляють телефоном, листуються з друзями, подругами. Але я не маю часу навіть зателефонувати своїм подругам. Невже справді неможливо знайти кілька хвилин, щоб поговорити з рідними людьми? І який приклад для онуків, своїх дітей! Ольга Сергіївна розплакалася. Ледве заспокоїла її, перевела розмову на іншу тему. Ми випили по чашці чаю і вона пішла щаслива. Добре, що хоч би вимовилася.
