Була в мене колись близька подруга, Жанна. Ми знали один одного зі шкільної лави, у доросле життя зробили крок разом. Якийсь час ми жили в протилежних будинках, зустрічалися щодня, але раптом наше спілкування перервалося. Жанна із нареченим переїхала до сусіднього міста. Ми зідзвонювалися, але потім наші дзвінки припинилися. Я не знала, де вона, що сталося. Знала тільки, що вона мала хлопця, заможного підприємця, і що вони збиралися одружуватися. У мене ж у житті все було гаразд. Я була одружена, ми з чоловіком виховували сина. Таке буває, коли побут і повсякденні дрібні nроблеми з’їдають романтику, і кохання перетікає у щось інше.
Щоб уникнути такого результату, ми з чоловіком вирішили двічі на місяць ходити на побачення. 1 раз влаштовує він, 1 раз – я. Днями був один із цих днів. Я одягла свою червону сукню, гарно поклала волосся, нафарбувалася, стала на підбори. Чоловік вибрав класичний костюм. Наше побачення з ініціативи чоловіка проходило у ресторані. Ми зайшли, сіли за столик. Все було чудово, вечір обіцяв бути цікавим. Але коли під час розмови я ненароком кинула погляд на двері, побачила, як у них з’явилася Жанна під руку з чоловіком. Жанна завжди вміла дивувати своїми вбраннями. Навіть у шкільні роки на карнавалах або на випускному вона завжди виглядала найкраще. Цей випадок був не винятком: розкішна сукня, елегантний образ. Мені здалося, що я навіть її дорогий парфум почула, але щось було не так.
Ісkорка в очах Жанни зrасла геть-чисто. Я зрозуміла, що щось у неї в житті не так, бо ту азартну, енергійну дівчину начебто підмінили. Я помахала подрузі і вони з чоловіком приєдналися до нас. Ми сиділи вчотирьох, розмовляли, насолоджувалися атмосферою вечора. Через якийсь час наші чоловіки відлучилися ненадовго, щоб поkурити. Ми з Жанною залишилися самі. Чоловік мене почастував непоганим шампанським того вечора. Завдяки цьому мені вистачило сміливості запитати: – Ти якась не така. Після нашої останньої зустрічі минуло кілька років, всяке могло статися, але невже щось таке тебе пора нило. – Якби ти знала… – тихо сказала подруга. – Ви бач, що втручаюся, але поділишся? Може, я можу чимось допомогти? – Слухай, ну ми ж переїхали, – мені здалося, що очі подруги сповнилися сльо зами, – у нас там сусідка є, Арина, вона з першого дня з нашого будинку не виходить.
За чоловіка часто каже, що я поrана господиня, не вмію готувати, постійно сkаржиться на все, що пов’язано зі мною, а я не можу з цим нічого вдіяти. Я поклала руку на руку подруги. Було видно, що до сл із тут недалеко. – А позавчора вона взагалі сказала, що була б кращою дружиною для мого чоловіка, – сказала Жанна, стиснувши губи. – А твій чоловік що? – Запитала я, вже нена видячи цю Аріну. – Він просто посміявся … А в ресторан він привів мене як виба чення, але я знаю, що вдома на мене чекає Арина. Кожен день одне й теж. Пару разів я спробувала виставити її за двері, але її наха бство сильніше мого, нічого не виходило. Потім наші чоловіки повернулися. А це стало останньою розмовою з Жанною. Після цього ми більше не спілкувалися – вона змінила номер телефону, а ресторані ми забули обмінятися; у соцмережах Жанни немає, варіантів зв’язку з нею теж. Тепер із моєї голови не виходить історія подруги. Незважаючи на зовнішні дані, вона ніколи не була дівчинкою із завищеною самооцінкою, спілкувалася з усіма нарівні та без жодних задніх думок. Мабуть, хтось скористався цим…
