Я живу у цивільному шлюбі вже 7-й рік. 8 років тому ми з Андрієм вирішили жити разом, а весілля відсунули на потім. У нас тоді не було достатньо rрошей на весілля нашої мрії, ми вирішили, що краще витратити те, що є на подорож, а весілля організуємо потім. Було вирішено так: щойно я заваrітнію – ми одружимось. Перші 4 роки “сімейного” життя я ходила по ліkарях – у мене не виходило заваrітніти. Всі ліkарі запевняли, що і в мене, і в чоловіка все гаразд, але в чому була причина, ніхто сказати не міг. Чоловік мене підтримував. Він казав, що, якщо навіть у нас не буде дитини ми будемо жити разом довго і щасливо, адже наша любов сильніша за обставини.
Так і прожили ми сім років разом. Все було гладко і добре до одного дня, коли я зрозуміла, що мій громадянський чоловік мені зраджує. Я помітила, що він дуже часто йде до нашої сусідки знизу. Коли я питала в нього, чому він так часто до неї ходить, він говорив, мовляв, у нього ще немає знайомих, їй нема до кого звернутися за допомогою, ось мій чоловік і допомагає з побутовими труднощами. Тетяна, сусідка знизу, з’явилася в нашому будинку відносно недавно – місяць тому, і вже встигла удостоїтися уваги всіх чоловіків нашого двору своїми відвертими вбраннями та привабливими вигинами. Я не повірила словам чоловіка, але я не одна, виявляється, помітила недобре між чоловіком та сусідкою.
Однієї п’ятниці до мене постукала інша сусідка, сказала, що треба поговорити. Чоловік був на роботі, я запросила сусідку на чай. Вона одразу розпочала розмову. – Твій ненаглядний зачастив до нашої новенької, – сказала вона, – я все на власні очі бачила, як він заходить до неї, як вони дивляться один на одного. Мої підозри та побоювання виявилися неправдивими. Чоловік і справді мені зрад жує. Знаєте, я приймаю той факт, що чоловік гідний щастя. Можливо, нова – саме та жінка, яка подарує їй дитину та зробить повноцінно щасливою. Я навіть уже чекаю, коли він збере валізи. Я навіть поrаного слова не скажу… і не подумаю. Зараз уже середа, а я все не наважуюсь розпочати серйозну розмову з чоловіком. Сподіваюся, він незабаром сам наважиться поставити крапку – хво ру, але необхідну.
