Мама з дитинства повчала мене, що головне в житті – це добре вчитися в школі, щоб потім вступити до інституту і отримати спеціальність. Про те, що, працюючи за цією спеціальністю будеш отримувати зарплату, якої ледь вистачає на життя, мати промовчала. А може і не уявляла собі такий розвиток подій. Як би там не було, в школі я вчилася на відмінно, поступила на юридичний факультет університету, закінчила і влаштувалася в юридичну контору помічником адвоката. Папірці перекладала. Відповідно отримувала мізерну зарплату. Роботу свою я не любила, проте мама пишалася моїми “успіхами”. Я не розуміла, чим там пишатися? Сірими буднями і нікчемним окладом?
Напевно, моє сумне існування так би і тривало, але одного разу побачила оголошення про курси кондитерів. Торти з тістечками я завжди обожнювала, а тут є можливість навчитися пекти їх самій. Тому без довгих роздумів записалася туди. Виявилося, що мені тільки подобалося їсти всякі кондитерські вироби, але і творити їх приносило величезне задоволення. Після курсів я стала пекти торти собі, родичам, друзям. Потім пішли прохання пекти їх на замовлення. Я вкладала в свої вироби всю душу, придумувала їм всякі хитромудрі дизайни. З часом мені стало не вистачати часу на всі замовлення. Як то кажуть: “якщо улюблена справа заважає роботі, то кидай роботу!”.
Незабаром, на превеликий жаль матері, вона так образилася, що до сих пір зі мною не спілкується, я пішла з юридичної контори. І що примітно. У той час, коли мої клієнти захоплювалися моїми виробами, моя рідня вважала, що я займаюся нісенітницею, і місити тісто – це простіше простого. Одного разу зателефонувала родичка, запросила на день народження сина і додала: – Подарунок купувати не треба. Краще випечи торт. Тобі ж на важко тісто нам’яти. Таке ставлення до моєї праці ображало, тому я відмовилася і торт спекти, і на свято піти. Мене не цікавить суспільство тих людей, які зі зневагою ставляться до моєї творчості.
