Пам’ятаю, ми якось їхали за місто, щоб влаштувати пікнік. Погода в той день була відмінна. Синові тоді було 6 років. По дорозі ми заскочили в магазин, заправили машину, купили морозиво. І ось ми їдемо, насолоджуємося навколишньою природою, їмо морозиво. Раптом син відкрив вікно і викинув обгортку. Їхали ми на невеликій швидкості, тому я швидко зорієнтувався. Зупинив машину біля узбіччя, спустився, дістав з багажника вільний пакет, віддав синові і сказав, що поки він не принесе мені повний пакет сміття, нікуди далі ми не поїдемо, і, відповідно, ніякого пікніка не буде.
Спочатку він вередував, але побачивши в моєму погляді, що я говорю дуже серйозно, взяв пакет і навіть з якимось азартом став збирати сміття біля узбіччя. Дружина намагалася за нього заступитися, але я відправив її сидіти в машині і слухати музику. Поспостерігавши трохи за дитиною, теж взяв пакет і став з ним прибирати. Ми назбирали два великих пакети всякої всячини. Коли ми сіли в машину, я став йому пояснювати, що навколишнє середовище потрібно берегти, смітити не можна.
Адже йому ж приємно бачити природу чистою, насолоджуватися нею. – А чому ти став зі мною прибирати? – запитав син. Я тоді йому пояснив, що якщо він смітить, то мабуть я щось упустив в його вихованні, а це значить, що і я несу відповідальність за його вчинки. Я вдячний своєму батькові за своє виховання. Зараз я із задоволенням спостерігаю, як мій син вчить молодших сестер не засмічувати навколишнє середовище.
