З п’ятого класу я була закохана у свого однокласника Едуарда. На жаль, ми близько не спілкувалися, бо перебували в різних компаніях. Клас був поділений на дві компанії, які не дуже ладнали. Звісно, колективні розбіжності не впливали на наші стосунки, ми просто чомусь завжди перебували на дистанції. Цього вдалося уникнути лише на випускному вечорі, коли нас випадково поставили у пару. Мені було і радісно, і ніяково, і приємно.
Ми тоді якось ближче познайомитися змогли, і він мені став навіть більше подобатися, ніж раніше. Але я побоялася йому зізнатися у почуттях. З його боку, я не помічала особливої уваги до себе. Мені здавалося, що він байдужий, тому я боялася відмови. Так ми розійшлися, як у морі кораблі, коли шкільні роки закінчилися. Від спільних знайомих мені стало відомо, що Едік поїхав до столиці, щоб здобути освіту. Ми з ним зіткнулися через сім років.
Я вся засоромилася і знову відчула себе школяркою, яка червоніє від одного погляду на нього. Він запросив до кафе. Ми розмовляли, з’ясувалося, що в нашому житті все могло скластися інакше, якби нам колись просто вистачило сміливості сказати правду. Виявилося, що в шкільні роки Едік мене теж любив, але не зізнавався зі страху відмови. Втім, ніколи не пізно виправляти помилки. І я, і він були вільні. Ми вже чотири роки у стосунках сповнених любові та розуміння, готуємось до весілля.
