З раннього дитинства мене вчили одному: з людьми потрібно бути добрим, ввічливим і турботливим. Справедливість була головним орієнтиром у моєму житті. Швидше за все, справа була у вихованні моїх батьків і тієї спадщини, яку вони отримали, живучи у великій країні. Пам’ятаєте, була популярна гра, називалася “фішки”. Колекціонерів можна було знайти на кожному розі. Я не була винятком. Незважаючи на юний вік, я була неймовірно азартною, і ніколи не вміла програвати. Одного разу я знайшла на лавці фішку. Погралася трохи – їх стало близько 10-и. А коли зіграла з Костиком, то програла їх за раз.
Просто не пощастило. Довго nлакала – але так було чесно. Коли я прийшла додому вся в сльо зах, розповіла про все мамі, але в кінці додала, що так було справедливо. Увечері ми пішли до Колі, а він ніби навмисне хизувався переді мною всією своєю величезною колекцією. Я тільки розуміла, що мама не купить мені фішки, так і прокручувала в голові той останній хід, думала – руку треба було вивертати сильніше. Нічого, буду тренуватися, наступного разу точно не промажу. А потім розумію, що ніякого наступного разу не буде. І раптом до мене підходить мама – і простягає мені руку, а в руках – фішка…
-Мамо, звідки? -Яка різниця? Тримай, і годі ре вти. (M/YK) Моєму щастю не було меж. На наступний ранок, зустрівши Костика, підбігла до нього і стала хвалитися своєю фішкою. А він дуже бридко подивився на мене і каже: -Я знаю, звідки у тебе ця фішка. -Звідки? -Це твоя мама в мене вчора вкрала. Мій світ ніби перевернувся. Як це? Мама вкрала? Не може такого бути. Зібравши всю волю в кулак, я кинула цю фішку йому в обличчя і прокричала: -Не смій чіпати мою маму. В той самий момент я зрозуміла, що всі ці фішки – сміття. Я побігла додому, обняла маму і сказала: -Мама, ту фішку я теж програла. Але ти більше не давай мені їх. Я не буду більше грати, і nлакати теж не буду.
