У дит]t ячому будинку я провела 5 років свого життя. Якщо бути точнішим – з 1 до 5 років. Я досі іноді прокидаюсь посеред ночі в холодному поті. Спогади про ди tячий будинок не дають мені спокою. Я пам’ятаю життя у дитбудинку до найдрібніших деталей. Дитячий будинок… У цьому місці не вимовляють слово «мама» вголос, а про батька нічого не знають. Діти тут не поводяться, як діти.
Вони стають одразу дорослими людьми, відповідальними за свою долю… одразу, як переступають поріг. Я пам’ятаю, мені завжди снилися сни, де за мною приходить висока, гарна жінка, яка приносила мені ведмедика та багато солодощів. Щоразу той самий сон… Я поводилася суперправильно, намагалася робити все правильно, допомагала вихователькам, прибирала за собою все, і за мою гарну поведінку мені часто давали цукерки «Корівка». Якось мене розбудила вихователька: – Сонечко, вставай, за тобою прийшли.
Я увійшла до кабінету директорки і побачила ту саму жінку з моїх снів. Вона сиділа поруч із чоловіком у костюмі та окулярах. – Привіт, крихітко , – сказала вона, прибравши пасмо темно-коричневого хвилястого волосся за вушко, – ти не проти, якщо ми станемо твоїми батьками? Батьки записали мене на гімнастику та на плавання. Я боялася, щоб ця казка не закінчилася на найщасливішому місці. Але, на щастя, ця казка триває досі, а мені вже 36 років. Минулого року мій чоловік, який працює в поLіції, допоміг мені знайти мою біоLогічну маму. Я пішла з нею на зустріч і побачила… Я побачила порожнечу в очах тієї жінки. Вона була в компанії того, на що проміняла мене однорічну – на горілку. Яка ж я щаслива, що я потрапила колись у той дитбудинок і зустріла своїх справжніх батьків, адже сім’єю люди стають не за кровним принципом…
