Маю доньку Олю, Олі п’ять років. Останнім часом вона ходила постійно з сумним личком. Я не раз у неї цікавилася, що ж сталося, але вона нічого вперто не казала. Щоб її трохи розвеселити, я вирішила влаштувати їй маленьке свято і запросила її подружку, з якою вона зазвичай грає у дворі, ще спекла її улюблені кекси. Але на настрій Олі це все не надто вплинуло.
-Оль, ну що ти справді, тебе хтось обра зив, так? – Запитала я у неї, коли її подружка пішла. Вона заперечливо похитала головою. -А чому в тебе настрій такий? Навіть кекси не поїла! І тут її ніби прорвало. -Мам, ну як у мене настрій може бути добрим, коли у світі так багато несправедливості? Ти що не бачиш, що діється? І кекси тут не допоможуть. Їх краще віддати тим, кому їсти нема чого через цей ж ах.
Чесно кажучи, такої усвідомленої промови від п’ятирічної дитини я зовсім не очікувала, тож просто завмерла. А Оля похмуро поплелася до себе в кімнату. Я знала, що вона дуже вразлива дитина, але не думала, що стільки всього розуміє. Мені здається, діти значно мудріші і розумніші за нас, дорослих, і якби ми повчилися в них доброти, світ був би кращий.
