Петро Миколайович не міг зрозуміти, чому його син став таким. Як не намагався батько прищепити синові чоловічі (в його розумінні) захоплення, якось: спорт, походи, риболовля та інше, нічого не вийшло. Вісімнадцять років хлопцю, а той днює та ночує з комп’ютером. Чим він там займається, Петро Миколайович не розумів, але був упевнений, що нічим корисним. Того дня до Петра Миколайовича прийшов старовинний друг, однокурсник Олег Степанович. Посиділи, випили за зустріч, згадували минулі роки, а потім, як водиться, вдарилися у “філософію”, точніше господар почав обговорення проблеми батьків та дітей. – Ну чому вони такі, Олежко? – сказав господар.
– Хто? – не зрозумів друг. – Та діти наші, молодь нинішня! Витріщаються в монітор, живою спілкуватися не вміють і не хочуть, нас не поважають. Уявляють себе чи не пупом Землі. – Перегинаєш, Петро. – Ну, ти хоч одного нормального молодого бачив? – Бачив та бачу. І не одного, а багато. У мене на роботі багато молодих. Так, вони інші, але й час зараз інший. – До чого тут час? Немає в них цілей у житті. – Є. І крутіше, ніж були у нас. – Знати б які. Ось у мого сина, яка у нього може бути ціль, якщо він від комп’ютера не відривається? Скільки разів намагався викликати його на розмову – нічого не виходить…
– Ну, чого ти пристав до хлопця? Працює, шkідливих звичок немає, не вештається невідомо де, пригод на п’яту точку не шукає… Не те що ми з тобою в їхні роки. – Ти про що?! – Ну хоча б про іменини Таньки Щадріної. Прийшли до неї вже піддаті, а вона нам грошей дала та попросила принести пару пляшок. Піти-то пішли та потрапили у витверезник. Адже нам було по вісімнадцять, як і твоєму. Різницю відчуваєш? Петро опустив голову, а Олег помітив, як син друга, який почув діалог, радісно посміхається…
