Тетяна, після виходу з декрету, звільнилася з колишньої роботи та влаштувалася на роботу до овочевої бази завхозом. Платили тут вдвічі менше, ніж на її колишній роботі, зате була в кроковій доступності від будинку та дитячого садка, куди ходив її син. Та й із ліkарняними не було проблем. Тому Таня засукала рукави і почала освоювати нову професію. За сім років роботи набула навичок, досвіду та поваги колег. Через kризу працівникам бази загрожувало скорочення. Ольга Захарівна, строга, вимоглива, але водночас, яка дбала про своїх працівників, начальниця бази, зібрала своїх співробітників і оголосила.
– Дорогі мої, кожен із вас гідний поваги та всілякої підтримки. Однак обставини склалися так, що я маю звільнити по одному працівникові зі складу. Кого конкретно – давайте вирішувати разом. Тут усі працівники почали навперебій наводити докази, чому саме його не можна звільняти. А дехто навіть показував на колег, мовляв, та тоді допустила прорахунок. Ольга Захарівна послухала, послухала цей ґвалт, потім зажадала тиші. – Значить, вчинимо так, я звільню ту з вас, яка останньою надійшла до нас працювати. До Тані на склад останньою, півроку тому, надійшла Оля працювати. Молода розлу чена, мати двох дітей дитсадкового віку. – Чим же я дітей годуватиму? – Промимрила зблідла Оля і розnлакалася.
– Не треба зві льняти Ольгу, – сказала Тетяна. – Звільняйте мене. – Ти що, найблагороднішою хочеш себе показати?! Хто сьогодні сам іде з роботи?! Куди ти підеш?! – накинулися на неї колеги. – Куди я піду – це моя справа. У крайньому разі, у мене чоловік є. Мабуть, не вижене, — пожартувала Тетяна… Незабаром Тетяна влаштувалась на іншу роботу. Далеко від будинку, зате зарплата набагато вища. І за колишньою спеціальністю. А бідну Ольгу у колективі зробили ізrоєм. Не змогли пробачити їй те, що, заступившись за неї, Тетяна фактично виставила решту колег чер ствими тітками, які не побажали увійти в становище нещасної матері одиначки.
