Пам’ятаю один випадок, який трапився в нашій родині 12 років тому. Тоді моєму чоловікові виповнилося 28. Я такого святкового дня вирішила порадувати його улюбленим тортом «Прага». Зі мною на кухні в цей час поралася моя тоді ще 4-річна донька. Вона любила спостерігати за тим, як я готую і допомагати під час готування, чим могла. Загалом, під час готування я помітила, що я не маю розпушувача для тіста. Лимонного соку теж під рукою не виявилося, і тоді я вирішила вчинити по-старому: погасити соду оцтом, а не лимонним соком.
Поки я робила ці маніпуляції, дочка схопила пляшку оцту, подумавши, що це вода. – Доню, це не вода, – спокійно сказала я. – Як не вода? Воно ж прозоре! – Здивувалася дочка. – Так, прозоре, але ти можеш їм отруїтися, це оцет. – Оцет – це отрута? – Запитала дочка з круглими очима, як у кота з відомого мультика. – Ну… так, – сказала я, щоб у дитячій голові ніколи не виникло ідеї випити оцту. Коли торт був готовий, а запросила чоловіка на кухню (він увесь час лежав у вітальні, щоб показати йому, який гарний тортик у мене вийшов.
– Скажи, а ти любиш мене? – раптом спитав він. – Що за питання? Звичайно люблю. Шалено кохаю! – А чому ти в мій торт отрути додала? – Чоловік говорив серйозно, так що я навіть розгубилася, не могла зрозуміти, про що він говорить. – Ти про що? Не лякай мене, – сказала я. – Дочка мені порадила не їсти твій торт, адже там є отрута. Я так почала сміятися, що, мабуть, усі сусіди почули. Потім я, звичайно, пояснила, про яку отруту йдеться, але сміятися з цієї історії досі не втомлююся.
