Аня завжди вважала, що людей можна розділити на дві групи: добрі та погані. Крім того, хороша людина не здатна робити злі вчинки. Вірне і протилежне: зла людина не може бути доброю. З віком вона поступово зрозуміла, що не все і не завжди вкладається в цю просту систему, але вона продовжувала ділити оточуючих на “поганих” та “хороших” людей. Все почалося з того, що в їхньому відгородженому від зовнішнього світу будинку оселилася вкрай неприємна людина. То був самотній шістдесятирічний чоловік. Він був грубий із сусідами і жив один у маленькій квартирі на першому поверсі. Важко було зрозуміти, чому його все дра тувало. Чоловік раптом зра див їй. Вона просто не могла зрозуміти, чому він так…
Наступне питання виникло раптово. Вона була у списку людей, яких мали звільнити. Як мати малолітніх дітей офіційно скорочувати її не мали права, але жінка, погано розуміючи, підписала нав’язану їй заяву та звільнилася, отримавши мізерну зарплату. Однак то була ще не вершина! На наступному обстеженні у сина виявили хво робу, оnерації будуть складними, тривалими та дорогими . Аня кинулася до всіх, благаючи допомоги всіма можливими способами. Подолавши, як виявилося, серйозну суперечку зі своєю новою дружиною, колишній чоловік зробив невеликий переказ. Вона спочатку збиралася повернути гроші, але зрештою здалася і погодилася, бо вони були потрібні дитині. Аня навіть думала про те, щоб продати квартиру.
Але вигляд квартири після “допомоги” сусідів зверху був не добрим. Коли їй зателефонували з ліkарні, зауважили за відкладення процедури і сказали, що чекати більше не можна. Вона сповзла з дивана і закопалася обличчям у подушку, тихо схлипуючи. Тоді у двері зателефонували. Навіть не замислюючись про те, хто це може бути і що ще може зробити їй доля, вона пішла відкривати. За дверима стояв сусід. який утопив її будинок і не вибачився. Він тихенько увійшов усередину. – Назвіть номер вашої карти, – наказав він у своїй характерній манері, не привітавшись. – Що? Навіщо? – Давай, говорю! Аня завмерла, дивлячись на екран, тому що цифри були такі величезні, що вона мимоволі похитала головою і подумала, чи не збільшуються її очі вдвічі. – Так не можна. Чому й звідки? – Все в порядку.
Колись ця хво роба відібрала мою дружину та дочку, і я не дозволю їй і вашого сина забрати. Я продав свій заміський будинок, бо він мені більше не потрібний. Зробіть ремонт, допоможіть своєму синові та живіть повним життям! – Як вас звати? – Тихо запитала, міцно стискаючи в руках телефон. – Володимир Анатолійович, – сказав він, квапливо спускаючись сходами. Коштів, виділених їм вистачило, щоб допомогти синові, вирішити проблему житла та викупити половину квартири у колишнього чоловіка. Дід Володимир охрестив хлопчика. На подвір’ї він перестав з усіма лаятися і почав усміхатися, він швидко повністю порозумівся і з Анею, і з дітьми. Поступово змінилося ставлення до нього сусідів. Аня щиро вважає, що він взяв на себе роль її батька, всіх своїх потенційних наречених вона спрямовує до нього на схвалення.
