Коли я вчилася в школі, мені було 15 років, а моїй мамі вже було 60. Коли в школу приходили батьки інших дітей, то всі вони були такі молоді та енергійні. Але коли приходила моя мама, то мені ставало дуже соро мно. Вона була як бабуся. Довго з паличкою йшла до школи, робила великі зупинки, щоб перепочити. Всі однолітки наді мною жартували. Це було дуже неприємно. І я взагалі не розуміла, навіщо мама народила мене так пізно. Мені було так не по собі від цього. Якось раз я так сильно психанула, що вирішила втекти з дому. Мені було все одне куди йти, аби не бачити свою маму. Мені було соромно через неї. Я йшла по парку, і раптом зустріла свою сусідку.
Вона невдоволено подивилася на мене і сказала: – Та як тобі взагалі не соромно. До чого ти мати свою довела, вона через нерви в лікарню вранці пішла, серце у неї слабке, а ти збирати надумала. Швидко повертайся додому. – А я не хочу додому. Мені це все набридло. Чому вона наро дила мене так пізно?! – Нічого ти не розумієш. Вона знайшла тобі біля сміттєвого бака в новорічний ранок. Спочатку приїхала поліція, але вона не хотіла тобі віддавати в дитячий будинок. Тоді почала оформляти документи, хоча я її відмовляла.
Але вона не послухала, не хотіла, щоб дитина опинилася в будинку малятка. Коли я почула правду, то у мене ніби земля під ногами провалилася. Мені стало так соро мно. Я не могла повірити, що виявляється, всі ці роки щасливого дитинства мені подарувала саме моя мама, хоча могла б поговорити від мене. Як би важко не було, але вона віддавала мені найкраще, намагалася зробити моє життя щасливішим. Я тут же побігла додому, обняла її міцно і стала ридати і просити вибачення. Вона мене звичайно ж пробачила. Після цього випадку я більше нікому в школі не дозволяла якось сміятися над моєю мамою, тому що я нею дуже пишаюся.
