Олег пилососив килим у кімнаті, коли раптом хтось постукав у двері. Він вимкнув пилосос і вибіг у коридор, де застав у дверях свою тещу, Галину Петрівну. Не кажучи ні слова, вона мовчки увійшла до квартири, роззулась і в коридорі одягла капці. – Що, Галино Петрівно, знову до нас на тиждень? – спитав Олег. Жінка раптом подивилася на нього веселим поглядом і радісно вирушила на кухню. – Не вгадав, Олежику! Ох, як ти цього разу не вгадав! Тепер я ніколи не ночуватиму в тебе! І зараз я тобі скажу, чому, – загадково сказала вона. Олег швидко пішов за нею на кухню, де дружина вже поставила на плиту чайник для своєї матері. Виявилося, що Олена теж чула мамині слова, тож здивовано запитала: – Мамо, а чому ти сьогодні не ночуєш у нас? – Бо тепер на мене чекають удома, – відповіла Галина Петрівна.
– Ого, ви завели кішку? – здивувався Олег, – чи собаку? – Якого собаку? – пирхнула теща – чого ще не вистачало? – Тоді хто ж на тебе чекає вдома? – Олена з побоюванням подивилася на матір, – папуга чи щось таке? – Я виходжу заміж, – сказала Галина Петрівна, нерішуче сідаючи на стілець. Очі Олега розширилися від подиву. – Ух-ти, ось так новини! – Як виходиш заміж? Мамо, що ти кажеш? – Олена одразу обу рилася, – що це за дитяча поведінка така? – Хіба я не можу одружитися? — перелякано спитала Галина Петрівна, — я живу сама вже дуже давно. Як довго ти могла б жити сама? – Чому це одна? – Запитала Олена, – А ми? У тебе є ми. – У вас своя родина. І я не мушу вас турбувати, — сказала Галина Петрівна, — квартиру він залишив своїм дітям і переїхав до мене.
Ми з ним так вирішили, – пояснила жінка. – Що, ти зовсім не думаєш про нас? – сказала Олена, її губи тремтіли від образи, – чужа людина житиме в нашій квартирі?! – Він мені не чужий! І що означає наша квартира? Вона давно моя, – перебила дочка Галина Петрівна. – Я не хочу, щоб квартира, в якій пройшло моє дитинство, дісталася зовсім незнайомій людині. Я цього не визнаю! – крикнула Олена. – Що ти таке кажеш? – Втрутився Олег, – твоя мати жива і здорова, і вона цілком може приймати самостійні рішення! – Ще раз кажу: він мені не чужий… Тепер він, мабуть, навіть ближче до мене, ніж усі інші… Особливо після твоїх слів, доню – сказала Галина Петрівна. – Мамо, зупинись! Ти поводишся як маленька дитина! А раптом цей твій Михайло тебе обдурить? – сказала Олена тремтячим голосом. – Доню, не смій так зі мною розмовляти! І взагалі… – Галина Петрівна з сумом в очах подивилася на Олега. – Олеже, що ти можеш мені сказати? Ти теж вважаєш, що я роблю неправильно? – Так, мамо, ти робиш жахливо неправильно! – крикнула Олена. Але Галина Петрівна навіть не поглянула на дочку…