Два роки тому я часто пізно повертався додому з роботи. Якось увечері я зайшов у цілодобовий магазин, щоб купити щось на сніданок. Я припаркувався біля автобусної зупинки – і побачив старого, що там сидить. Я підійшов до нього і дізнався, що він чекає на швидку допомогу. Він сказав, що пару годин тому у нього стався наnад, і добрі люди викликали для нього швидку допомогу. Співчуючи йому, я попросив його сісти до моєї машини і відвіз до лікарні. Однак, коли ми прибули , охоронець зупинив нас і наказали йти пішки. Я почав сперечатися з ним, але він ніяк не хотів йти на поступки.
Тому я пішов на принцип: підняв вікна, заблокував двері і на великій швидкості доїхав до входу. У лікарні я дізнався, що поблизу не було машин швидкої допомоги, щоб допомогти старому, а черговий лікар попросив його документи, яких у мене не було. Я розлютився на лікаря та медсестру, які відмовилися допомогти без документів, і відчув ще більше розчарування, коли вони почали читати лекцію про свою важку працю. Зрештою, старий простяг пенсійну картку, і лікар погодився прийняти його. Вони відвезли його на якісь ана лізи, а я залишився у приймальні.
Через кілька годин медсестра принесла мені список ліків та речей, необхідних для його перебування, і я вирішив допомогти старому і з цим. Коли мені нарешті дозволили відвідати його, він виглядав посвіжілим і попросив мене зайти до нього додому, щоб повідомити його родичів, де він знаходиться. Я погодився і поїхав на адресу: члени сім’ї гаря чково шукали його по всьому місту. Я все їм пояснив, і оскільки вже світало, то лишився поснідати і відпочити, почуваючи себе остаточно виснаженим. Через рік і два місяці ми святкували свою першу річницю весілля з онукою старого, і я радий, що його здоров’я міцнішає з кожним днем.
