Мій чоловік Ігор, будучи дуже добродушною людиною, завжди приходив на допомогу своїм родичам. Ми були одружені вже чотири роки, і я неодноразово ставала свідком того, як його брати вміло використовували його. Якось я спробувала донести до нього свої побоювання. – Ігоре, я втомилася від цієї ситуації. Ти завжди забезпечуєш своїх братів, а як же наша сім’я? Ти вже три роки працюєш за сотні тисяч кілометрів від нас і майже не проводиш часу з нашими дітьми, – сказав я. – Я знаю, але мої батьки переконали мене, що коли я старший серед братів, то маю дбати про них, – відповів він.
— Але ж вони вже не діти. Вони цілком дієздатні дорослі люди. Вони повинні піклуватися про себе та свої сім’ї самі. У нас двоє маленьких дітей, які скоро перестануть впізнавати свого батька, – сказала я з ноткою розчарування. Ігор намагався переконати мене, що колись добро повернеться до нас. – Я впевнений, що колись вони це оцінять. Вони – моя сім’я, і я мушу дбати про них, – сказав він. – Але якою ціною? Ми навіть не є пріоритетом у твоїх доходах. Всі великі покупки у твоїй родині робляться за рахунок старшого брата, тобто тебе.
Я навіть не можу отримати доступ до машини, яку ти купив, бо нею користуються твої родичі, – сказала я. – Я знаю, але ми маємо їм допомогти. Вони потребують нас, – відповів він. Якось я хотіла побудувати альтанку біля будинку. Ігор був не проти, але ніхто не поспішав нам допомагати. Тому мені довелося найняти іншу людину. – Я втомилася від цього. Мені здається, що нас використовують, – сказала я. – Але ж ми сім’я, а в сім’ї всі допомагають один одному, – відповів чоловік сумним голосом.
– Але де грань між допомогою та використанням? Я просто хочу, щоб ми жили своїм життям і не витрачали все на них, – сказала я. – Я розумію, але я не можу так просто залишити їх, – відповів він. – Але як щодо нашої власної родини? Наші діти не бачать свого батька навіть у свята і до ладу не бачать плодів його праць, – спитав я. Після довгої паузи Ігор сказав: – Ти маєш рацію. Мені треба знайти баланс.
Я поговорю про це з батьками та братами. Ми щось придумаємо разом. Я відчула полегшення від того, що чоловік нарешті зрозумів мої побоювання. Це було нелегко, але нам вдалося знайти спосіб розставити пріоритети для нашої власної сім’ї і при цьому допомогти його родичам, але вже в міру. Зрештою, це того коштувало, і ми змогли приділити нашим дітям ту увагу, на яку вони заслуговували і були позбавлені весь цей час.
