Перед весіллям моєї дочки ми з чоловіком вирішили допомогти їй, купивши їй квартиру. Частину грошей внесли ми, а частину дочка сплатила сама. Нам вдалося купити невелику однокімнатну квартиру, яка була нам по кишені. Після весілля наша дочка та зять почали жити там. Через два роки у них народився син, а згодом і дочка. Вони зрозуміли, що жити в однокімнатній квартирі вчотирьох – складно, і почали шукати більше житло.
На жаль, вони не змогли взяти іпотечний кредит, оскільки вони не мали коштів на початковий внесок. Мій зять запропонував дочці переїхати до іншого міста. Він стверджував, що його брат зробив те саме і, мовляв, тепер заробляє там багато грошей. Проте донька відмовилася продавати квартиру, оскільки в них було двоє маленьких дітей, про яких треба було дбати, і переїзд був дуже недоречним.
Ситуація посилилася, коли зять втратив роботу і став важко зводити кінці з кінцями. Він вважав, що переїзд до іншого міста вирішить їхні проблеми. У результаті зять поставив моїй дочці ультиматум: або переїзд до іншого міста, або розлучення. Я порадила дочці добре обміркувати своє рішення та запропонувала зятю взяти відпустку на роботі, щоб розібратися в ситуації із сім’єю.
Однак моя дочка сказала, щоб я не втручалася в їхні справи і дозволила їм самим розібратися в усьому. Важко не втручатися, коли я знаю, що вони можуть зробити помилку і згодом вдадуться до нас по допомогу. Однак я поважаю їхнє рішення розібратися у всьому самостійно, і я буду поряд, щоб підтримати їх, якщо я їм знадоблюсь.
