Олена завжди думала, що знає свого чоловіка Олександра краще за будь-кого. Але останні тижні його поведінка почала її бентежити. Щоранку, в один час, він прямував до місцевого цвинтаря. Але що він там робив? Якось, вирішивши розвіяти свої підозри, Олена вирішила простежити за ним. Сховавшись за рогом, вона помітила, як Олександр зайшов у магазин.
Виходячи, він тримав у руках пакет із продуктами. “Дивно”, – подумала Олена. – “Ми щойно поснідали”. Вона пішла за чоловіком і побачила, як він пішов до цвинтаря. На одній із далеких алей, під великим старим дубом, Олександр зупинився. Олена була вражена : там, біля самої огорожі, сидів бездомний песик зі своїми цуценятами.
Олександр почав викладати з пакета їжу. Собачка спочатку неспокійно подивилася на нього, але потім, зрозумівши його добрі наміри, розслабилася і дозволила своїм цуценятам підійти до їжі. Раптом він промовив: “Я дбаю про них, мамо. Я прийшов їх нагодувати.” Олена зрозуміла, що місце, де сидить собачка, знаходиться поряд із могилою його покійної матері.
Коли чоловік подався назад, Олена підійшла до нього зі сльозами на очах: “Чому ти мені не розповів про це?” Олександр посміхнувся: “Мені хотілося зробити це тихо, без зайвої уваги. Мама завжди любила тварин. Я відчуваю, що, роблячи це, я все ще дбаю про неї.” Олена міцно обійняла чоловіка, зрозумівши, що іноді у маленьких вчинках криється глибокий зміст та щирі почуття.
