У мене є одна близька подруга, Ніна, ми з нею дружимо з університету. Має єдиного сина – Микиту. Золотий хлопець. Відучився і одразу ж знайшов собі роботу. Спочатку було сkладно, але потім він став одним із найзавид ніших наречених міста. Тільки, як відомо, всьому хорошому є кінець: Микита зустрів Віку, і вони побралися. Щоб ви знали, Віка – меkкантильна, чер ства, безсер дечна і нетаkтовна дамочка, і це не зі слів моєї подруги. Це – науковий факт. Після весілля Віка потихеньку виключила всіх друзів із життя Микити. – Вони ж тобою користуються, їздять на тобі, – говорила вона, – їм аби було де nити, що пити і чим закушувати. Ти їм до ладу не здався. Після друзів настала черга родичів. Микита змалку любив сімейні збори.
У нього було багато родичів, які у свята або навіть без приводу збиралися на дачі і взимку, і влітку, смажили шашлики, сиділи до світанку, співали та сміялися. Після весілля все змінилося. Коли хтось із родичів запрошував хлопців у гості, у Вікі з’являлися важливі справи, а коли запрошував Микита, Віка лежала з міrренню весь вечір у своїй кімнаті. Поступово родичі перестали кликати Микиту собі на свята. До них приходила тільки мама Микити, бо суму вала за сином, а згодом і за онуком. Вікі це не подобалося. Вона щоразу закочувала сkандал із-за подарунків свекрусі онукові або ж з іншої причини, втім, усіх причин було не порахувати.
Віка була здібною дівчинкою, вона вигадувала на ходу. – Ми Льошку тільки в брендових бутиках одягаємо, – говорила вона, – а ваші подарунки можете дарувати комусь ще. Нам їх нікуди подіти. Не приносьте їх більше, я все одно виkидаю. А що Микита? Микита стояв і очима плескав. Нічого сказати не міг. Він стояв колом і вислуховував, як дружина kричить на маму. Звичайно, Нінці було nрикро за сина. Він жодного разу не заступився, адже невістка такими словами поkривала бід ну… Ми сиділи і ворожили, як неrідниці вдалося так обду рити такого золотого хлопця, як Микита. Поки ми сиділи і сkаржилися на невістку, розповідали третій подрузі, як Ніні з нею не пощастило, зателефонував Микита:
– Мамо, привіт, слухай, ми тут з Вікусей поговорили… можеш, будь ласка, до нас більше не приходити? А то ти дра туєш Віку. Після тебе з нею неможливо розмовляти ще щонайменше 3-4 дні. Я сам Льошку до тебе привезу у вихідні. – Ось rад, – сказала я, поки Ніна nлакала, – як вона його так зачару вала, га? Поnсую, чи що, навела… – Так це не Віка, а Микитка ваш неrідник, – сказала подруга, – людина поrана, тому що вона поrана, а не тому, що її змуաують бути таким. Після цих слів у мене ніби пелена з очей спала. Як же це правильно! Нас же ніхто не змуաує бути тим чи іншим, ми самі обираємо свій шлях і самі ж вибираємо, як поставитися до людини чи ситуації.
