Ми з чоловіком познайомилися зовсім молоденькими, ще студентами. Спочатку і не думали заводити роман, дружили компанією. Але потроху розібралися в своїх почуттях, стали все частіше проводити час разом. Спочатку по-дружньому, з часом порозумілися в почуттях. Але, хай і не затягували з весіллям, дітей вирішили відкласти, хотілося спершу отримати дипломи.
Так і вийшло; навчання закінчили. Я пішла працювати за фахом, а ось чоловіка зарплата молодого фахівця не влаштувала: часи були лихі, голодні. Пробурчав, що його дружина голодувати не буде, і вийшов на будівництво.
Так життя і пішло: то робота вимагає всього часу і уваги, то житло потрібно купувати. Допомогти не було кому, після общаги моталися по зйомних кімнатах, збирали на власне, стискалися в усьому. Не до дітей було. Так час і пролетів, раптово нам стало по 35.
Але хіба це старість? Саме час подумати про майбутнє, адже вже і бізнес працює, як годинник, і будинок свій є, машини водимо. Є, куди дітей заводити, є, що їм дати. Я з полегшенням викинула всі таблетки: у нас немов друге дихання відкрилося. Це було правильно – хотіти дитини; ми відчули себе справжньою родиною, дозволивши довгоочікуваній мрії здійснитися.
Тільки ось мрія не поспішала ставати реальністю. Рік, другий … Я пішла по лікарях, проходила обстеження, якісь процедури, знову обстеження … Виявилося, дітей не буде. Вже не знаю, вийшло б відразу чи ні, але в 35 точно немає. Я була готова до розлучення: чоловіки ж хочуть спадкоємців. Але мій чоловік раптом заговорив зі мною про усиновлення.
Чи зможу я пустити в душу чужого малюка, вважати своїм? Адже йому не тільки фізичний комфорт потрібен. Емоції набагато цінніше, з матеріальним питанням зараз і в дитбудинках непогано. Я сумнівалася. Чоловік теж нервував. Але ми вирішили: стільки разом змогли, невже з дитиною не впораємося? Адже можна познайомитися, поспілкуватися, відразу зрозуміліше стане.
Ми сиділи на сайтах, читали історії діточок. Перегортали фото. Вирішили відразу: немовлят усиновлять і без нас, ми багато часу втратили. Потрібен малюк постарше. Дорослих з характером ми теж не подужаємо, а ось ясельний або дошкільний вік – оптимально. А в дитбудинку все зрозуміли: у нас буде двійня. Гарненькі двійнята давно чекали, коли потраплять додому, але відразу двох не кожен може собі дозволити. Ми могли. Вони були зовсім ще маленькими, але зворушили нас до сліз. Постійно разом, за ручки, тягнулися один до одного, як вміють тільки рано подорослішані діти. Горя їм вистачило.
Але ми відразу зрозуміли: наші. Досить їм казенних ліжок. Знали, що виростимо. Вистачить і засобів, і часу, і няню при необхідності можемо собі дозволити. Бентежив тільки вік: їм і року не виповнилося. Чи встигнемо, чи вистачить сил? Але з іншого боку, це будуть наші діти; вони навіть не дізнаються, яке могло бути інше життя. Головне, щоб ми змогли прийняти їх серцем, відчути своїми. Адже це не красиве кіно, в реальному житті все складніше. Рідні теж не застраховані ні від хвороб, ні від складної долі, так що ж тепер? Залишити в дитбудинку і піти?
Виходило, як у всіх. І сварилися, бувало. І мирилися. Точно так і ми з чоловіком сварилися з батьками. Огризались, збігали на весь день з друзями. І наші діти пройдуть через це. Головне – транслювати їм свою любов, постійно обговорювати з ними складності. Вони не повинні думати, що рідних ми любили б більше. Так, ми вирішили не ховати від них правду. Побоялися: якщо спливе в підлітковому віці, реакція може бути непередбачуваною. Наші діти знають про себе все. Ми не складали казок, зізналися, як є: своїх не виходило. Тому забрали вас із дитбудинку, щоб любити і піклуватися. Чи захочуть знайти тих, що їх кинули – я заважати не буду. А поки просто дарую їм життя і дитинств
