Мені було всього 20 років, коли я залишилася одна з п’ятимісячною дитиною на руках. Причому це була не міоя дитина, а племінниця Аліса – дочка моєї сестри. Сестра народила незаплановану дитину, а потім зрозуміла, що таке життя не для неї, і в один прекрасний день втекла, залишивши записку де обіцяла, що як тільки вона влаштує своє життя, обов’язково повернеться і забере дочку. Але роки йшли, Алісі виповнилося п’ять років, а сестра так і не повернулася. Більш того, вона за ці роки навіть жодного разу не поцікавилася своєю дитиною, та й матері не дала знати про те, що жива.
Порадившись, ми з мамою вирішили позбавити сестру батьківських прав і оформити опікунство на матір, що ми і зробили. Я дуже любила свою племінницю, виховувала її як власну дочку, та й вона називала мене мамою. На своє особисте життя я забила, хоча я розуміла, що мені потрібні свої діти, потрібен чоловік, що в щоденних турботах можна впустити час для створення сім’ї і назавжди залишитися самотньою. На той момент, коли сестра втекла, у мене був наречений, але як тільки він зрозумів, що всі турботи про дитину я беру на себе, запропонував розлучитися.
Він сказав, що не хоче брати відповідальність за чужу дитину, що у нас повинні бути свої діти, а дівчинку нехай виховує моя мама. Але я вже полюбила цю крихітку всім серцем, мені було її дуже шкода, адже вона ще така маленька, а вже пережила зраду головне у своєму житті – зрада від найближчої людини. Я не могла вчинити так само, не могла зрадити її. Тому пропозицію розлучитися я сприйняла спокійно, вирішила для себе, що це просто не мій чоловік. Потім цілих 18 років я виховувала дівчинку, вкладаючи в неї всю душу, і не думаючи ні про які відносини.
Як тільки мати оформила на себе опікунство, ми переїхали на інший кінець міста, адже дівчинка подорослішала, а у дворі багато хто знав цю недобру історію; і для того, щоб хтось із пліткарів не сказав Алісі правду, ми переїхали. Таким чином, ми прожили 15 років; потім мама тяжко захворіла і для того, щоб квартиру не відібрала моя сестра, мати написала заповіт на моє ім’я. Після того, як її не стало, ми продовжували жити з Алісою удвох, вона закінчила школу і стала готуватися до вступу в інститут. І тут в один прекрасний момент на порозі нашої квартири з’явилася моя сестра. Виглядала вона ефектно: зачіска від дорогого стиліста, одягнена була в дорогі брендові шмотки, а приїхала на крутій іномарці.
Привезла Алісі в подарунок дорогий телефон і покликала з собою. Дівчинка, яку я виховувала як дочку, якій віддала багато років життя, в один момент кинула все необхідне в сумку і пішла слідом за своєю біологічною матір’ю. Мені було дуже боляче, я відчувала себе зрадженою, адже колись заради неї я відмовилася від коханого чоловіка, від майбутньої сім’ї тільки для того, щоб повністю присвятити себе цій дитині. А вона в один момент, навіть краєм свідомості не пам’ятала про мене, не подумала про те, як буде мені, просто пішла грюкнувши дверима. Я дуже сильно переживала цю втрату: не могла їсти, не могла спати, все ходила і прислухалася до кроків за дверима, чи не повертається Аліса?
І ось, через півроку пролунав дзвінок у двері. На порозі стояли Аліса, моя сестра і маленький хлопчик років 10. Виявляється моя сестра не просто так згадала про дочку: її десятилітньому синові потрібна була пересадка нирки, і сестра хотіла використати Алісу в якості донора. Але Аліса не підійшла; більш того, багатий чоловік, з яким жила моя сестра, під час обстеження дитини з’ясував, що він не є біологічним батьком, отже, весь цей час сестра обманювала чоловіка.
Тому він вигнав її з дому, як тільки з’ясувалася вся правда, і оскільки сестрі не було куди йти, вона прийшла в квартиру матері. Однак я не подивилася на те, що їм нема куди йти: вони для мене назавжди залишаться зрадниками – і сестра, і її дочка. Раз пішли – нехай йдуть назавжди, а я ще влаштую своє життя, у мене ще є час, адже мені всього-то 40 років. А як би вчинили ви? І як вважаєте, в 40 років ще можна знайти своє втрачене щастя?
