Палата спеціалізованого пологового будинку. Жінки в найближчі дні готуються стати молодими матусями, лежать на ліжках, втупившись в телефони. Тут двері з шумом відкривається і в палату заходить Надя – дамочка двадцяти чотирьох років, цілком собі приємна на зовнішність, але вельми специфічна на характер. – Знову ця бегемотиха по коридору ходить. Як же вона дістала! Бісить прямо! – обурювалася Надя, попутно прискіпливо оглядаючи вміст своєї тумбочки. Очевидно, побачене її не зовсім задовольнило, тому вона запитала у сусідок по палаті:
– Є у кого який хавчик? Поділіться! А то їсти хочеться, аж щелепи зводить! – Тримай! – підвівшись з ліжка, простягнула їй пачку печива Люда. – Лови мандаринку, – кинула на ліжко яскраво-оранжевий фрукт Юля. “Спасибі” дівчата у відповідь не почули. Слова подяки Наді вимовляти було колись. Вона знову почала обговорювати “бегемотиху” із сусідньої палати. – Їй, здається, сорок один? Навіщо в такому віці народжувати? – міркувала Надя, розпаковуючи печиво. – Ходить, хустинкою сльози витирає, дивитись гидко. – Переживає просто. Сама ж кажеш, Вик … – вирішила заступитися за жінку Юля. – А я не переживаю?! Позитивні емоції потрібні. Чому я повинна цей сумний дирижабль кожен день споглядати? У неї окрема палата є, ось хай там сидить і не висовується.
– Так же не буде вона постійно в палаті лежати. Ходити теж потрібно. Ти часто виходиш в коридор? – підключилася до суперечки Люда. – Я виходжу, бо з вами тут перебуваю. А була б у мене окрема палата, носа б звідти не висунула, – почала злитися Надя. – Гаразд, дівчатка, давайте змінимо тему, – попросила Юля. – А які теми можуть тут бути? Чоловік у неї ще такий імпозантний, цікавий. Кожен день ходить. Вчора букет троянд в руках ніс. Чим ця стара бегемотиха його тільки взяла? Не інакше як приворожила, – продовжувала лютувати Надія, беручись за очищений мандарин. Люда з Юлею перезирнулися. Їм стала зрозуміла причина роздратування сусідки по палаті. До Наді ніхто крім матері не приходив. Навіть подруги. Та й чи були у неї подруги? Надя практично ні з ким не спілкувалася по телефону. Іноді дзвонила матері з наказами що принести, і все.
– Може вони зі шкільної парти разом? Звідки ти знаєш? А риси обличчя у жінки правильні і масивність вагітністю можна пояснити, так що даремно ти на неї наговорюєш, – тихо промовила Юля. – Що ж вони до сорока років дітьми не обзавелися? Значить, безплідна вона була, все одно з брачком! – не хотіла здаватися Надія. Не витримавши потоку словесного негативу, Люда сіла на ліжку і звернулася до подружки ” з цікавою пропозицією “: – Надя, тебе ж вона, здається, дратує. Так чому ти вже кілька хвилин тільки про неї і кажеш? Згадай краще про що-небудь хороше, тобі ж позитивні емоції потрібні! Надія ображено засопіла, потім прошмигнула під ковдру і відвернулася до стіни. А Люда встала, і, сунувши телефон в кишеню халата, вийшла з палати.
У коридорі біля вікна стояла та, яку вони щойно гаряче обговорювали. Сама не розуміючи навіщо, Люда підійшла і стала поруч. – Вид хороший тут. А у мене в палаті весь вид з вікна гостролистий клен загороджує, – посміхнувшись, сказала жінка. – Вибачте мене за нескромне питання … а це перша ваша вагітність? І кого чекаєте? – несподівано осмілівши, запитала Люда. – Дівчатка у мене будуть. Двійнята, – відповіла жінка і ласкаво погладила свій живіт. Вона хвилину збиралася з відповіддю на ще одне питання, і від погляду Люди не сховалося, як в очах жінки заблищали сльози. – Це моя друга вагітність. Перша була 22 роки тому. Народилася дівчинка, яку назвали Лілею. Ліля росла гарною, розумною, талановитою, – сльози викотилися з очей Людиній співрозмовниці і побігли по щоках. – Коли їй виповнилося дев’ятнадцять, вона одного разу пішла з дому на навчання і більше не повернулася. Знайшли мою зірочку тільки через місяць. Ліля лежала за містом, в лісових насадженнях поблизу траси.
Її збили і замість того, щоб відвезти в лікарню, повезли за місто вмирати. – Злочинців спіймали? – Їх ніхто і не шукав. Так для форми зробили видимість. Це дочка до мене уві сні прийшла і розповіла, що з нею сталося. Жінка відвела погляд від вікна і подивилася на підвіконня. – Жити в тому місті, де пройшли- Жити в тому місті, де пройшли найкращі і найщасливіші роки нашого з чоловіком життя, після того, що сталося виявилося нестерпно. Речі в кімнатах, німе запитання в очах сусідів і знайомих. Все нагадувало про Лілю. Тому ми продали квартиру і переїхали сюди. Але зміна місця проживання не заглушила біль, а лише трохи притупила. В душі утворився вакуум, порожнеча, яку чимось потрібно було обов’язково заповнити … інакше навіщо жити порожній душі в тілесній оболонці? Наче не знайшовши підтримки в мовчазному шматку віконного пластика, вона глянула Люді в очі і продовжила:
– Міша, чоловік, запропонував народити ще одну дитину. Ми думали вдатися до процедури ЕКЗ, але не довелося. Я завагітніла природним чином. Я знаю, що багато тут підсміюються з мене. Називають перестарком. Навіть з медперсоналу дехто каже, що я старородящая, і краще б з дитячого будинку дитини взяла. А я, віриш чи ні, сенс жити побачила. А то, що старородящая … Так на заході і за п’ятдесят жінки народжують … – Як тебе звати? – раптово перервавши свій монолог, запитала вона, – нічого, що я на “ти”? Адже я набагато старший за тебе. Люда кивнула, підтверджуючи свою згоду. – Людмила. А вас? – Люся … Так ми тезки? – посміхнувшись, сказала жінка. – Спасибі тобі, Люда! Виговорилася, і на душі відразу легше стало. Тепер я знаю, що все у мене буде добре!
– Обов’язково все буде добре! По-іншому просто і бути не може! – Люда, наостанок, торкнулася руки Люсі, а потім пішла в палату.- Бегемотиха-то, виявляється, двійню народила! Її хотіли кессеріть, а вона сама розродилася. І, кажуть, дуже вдало. Реально “бегемотиха”, непробивна як танк. І чому таким завжди щастить?! – випалила новина Надя. -І зовсім вона не бегемотиха! Я її вчора бачила. Двері в палату була відкрита, і я бачила її, що стоїть поруч з ліжечками малят. Досить струнка жінка, – відповіла Юля. – Її Люся звуть. І це зовсім не везіння, а справедлива закономірність, – підтримала Юлю Люда. Надя лише спантеличено подивилася на них, але більше не промовила ні слова.
Моя подруга недавно стала щасливою мамою чарівного новонародженого малюка. Вона і розповіла мені цю історію. – Чому люди, не розібравшись в ситуації, беруться критикувати і обговорювати інших? Наскільки б краще став світ, якби ми стали добрішими або хоча б толерантніше один до одного, – сказала вона, завершуючи свою розповідь.
