Везе мені останнім часом на чоловічі одкровення. Насправді, ту сторону ми вислуховуємо не так часто. Або знаходимося в конфронтації, або чоловіки просто мовчать. А потім ми дивуємося, що вони повертаються спиною раптово. Правильна сім’я: Вночі написала в соцмережу старому знайомому по абсолютно прозаїчної причини. Сталася поломка комп’ютера, а запитати, що робити, не у кого. Слово за слово, з ввічливості запитую, А сам-то як? Приятель в глибокому і, як мені здавалося, щасливому шлюбі, дві дочки. Старша школу закінчує, молодша починає. Дружина – розумниця, красуня. І ось який мені надходить відповідь. “Так нормально. П’ю вино, хоча одному і нудно. Діти з колишньої, так що ” “Що? З колишньої? Як так, почекай? Давно? ” “Ну офіційно недавно. Але ти ж знаєш, як це буває” А я і не знаю, як це буває. Я розлучилася з однією дитиною і ще тоді, коли він був маленьким.
Ми не перетерпіли перший же криза. Можна скаржитися або себе звинувачувати, але я правда не розумію, навіщо руйнувати сім’ю, коли прожили разом під двадцять років. Як кажуть, швидше за все, вже й звикли і звикли. Вже якось жили би і далі. Після стількох років піди вже й зрослися один з одним. Хіба ні? «Ні. Жити з людиною через силу, коли ти розумієш, що вже нічого не повернути між вами – це схоже на постійне падіння в прірву. Ти починаєш його в прямому сенсі ненавидіти, все більше з кожним днем. Ти вже не тільки засипати з ним не хочеш, ти прокидатися не хочеш в це життя з ним. І найгірше, що ти не бачиш ні щасливого кінця, ні виходу з цього. А так да, з боку все нормально і навіть добре. Ніхто не зрозуміє. Ти ж теж ось сидиш і не розумієш, що йому не жилося-то? » Чесно кажучи, мене аж піт кинуло на таких словах.
Уявила собі таке життя і малодушно пораділа за себе, що накопичила стільки років, втікши від чоловіка при перших же проблемах. А ще кажуть, що ми з різних планет. Чисто по-людськи я такого не побажала б нікому – ні жінці, ні чоловікові. Все так живуть! Проте, впевнена, що знайдеться купа людей, хто назве його ганчіркою, егоїстом і занадто ніжним. Скиглієм, який не розуміє, що несе відповідальність вже не тільки за себе, для кого особисте щастя вже не повинно бути пріоритетом. Подумаєш, пройшла любов. У всіх пройшла і що? Якось справляються люди. Розвернутися і зруйнувати світ двох дітей, які жили з мамою-татом як у Христа за пазухою. Як їм зараз це все? Мені і їх теж шкода. Їх не попереджали, що мати з батьком тут не назавжди.
Починаєш думати, що простіше тим, від кого батьки пішли в ранньому дитинстві, коли вони ще не встигли звикнути до рідних людей. Нікому не легше, що хтось там комусь перестав подобатися. Сім’ю заводять не для того, щоб розраховувати тільки на любов. Вона взагалі, як то кажуть, живе всього три роки. А тут таких по три вже багато разів. Є у мене і подружка, тим простягнула сімейну лямку більше двадцяти років. Жити. Не знаю, чи можна це назвати життям. Дочка виросла, в інституті, а мати потихеньку рушає розумом. Людина все більше віддаляється, хоча і не сказати, що був душевним другом всі ці роки. Періодично вона теж пише мені про свої стра ждання. Напевно, той самий випадок падіння в прірву, тільки у людини немає сил це припинити. Але до жіночого ниття ми все-таки звикли.
А ось щоб дорослий здоровий нормальний чоловік пішов з сім’ї на підставах, що йому тяжко жити з нелюбою, таке не підтримується. Я вже мовчу про те, що буде далі. Чи надовго спілкування з дітьми? Поява нової жінки, швидше за все, не за горами. У чоловіків це швидко. А ось чи з’явиться хтось у мами, і коли? Діти залишаються з нею, і ясно, що вона на шлюбному ринку вже далеко не в топі. У будь-якому випадку таке визнання цінно хоча б тому, що це чесно. Адже скільки тих, хто ходить на бік, по-тихому рятуючись. І тих, хто тікає, переваливши провину на дружину. Мовляв, довела своїми претензіями, перестала за собою стежити, приділяти мені, коханому, увагу. І тих, хто продовжує жити, пиляти і діставати дружину свою нелюбов, розуміючи, що справа вже не виправиш, але піти – ще складніше. Може, піти – це взагалі подвиг?
