Моя власна дочка давно вже виганяє мене з дому. Після сме рті чоловіка я залишилася жити з нею, її двома синами, і її чоловіком Олександром. Я все робила по дому: прала, готувала, прибирала, допомагала робити уроки Семену і Антону. Але Олену це не влаштовувало, вона постійно дорікала шматком хліба, вічно була всім незадоволена, як би я не намагалася догодити. На мої боязкі слова про те, що квартира, в якій ми живемо, все-таки належить мені, а не їй, у відповідь був шквал криків, сліз і істерик. Бачите, їй тісно зі мною в двокімнатній квартирі. Ми з чоловіком завжди виховували Олену в любові, турботі, завжди віддавали найкраще їй, я була впевнена, що ми виростили гідну людину, але як же я помилялася. Олена щиро не розуміла, чому я не хочу йти, адже не на вулицю виганяла, а за її словами «це прекрасний будинок престарілих, де є належний догляд, розваги та лікування». Синів вона теж налаштувала так, що вони почали хамити мені, і не поважати.
В один з прекрасних днів, моє терпіння лопнуло, і я почала мовчки збирати речі. Я не могла більше терпіти ці нескінченні приниження і образи. Олена була щаслива, вперше за весь цей час, я побачила її усміхненою і задоволеною. На подив, я не відчувала нічого: ні злості, ні образи, була тільки порожнеча і дивний спокій. Коли я приїхала на своє нове місце проживання, моєю сусідкою виявилася мила бабуся Галина. Її син обманом переписав на себе її квартиру, обіцяючи натомість купити їй просторий будинок, але цього не сталося. Її просто викинули на вулицю, як непотрібну стару іграшку. Залишившись без даху над головою, вона переселилася в будинок для людей похилого віку. Вона цілими днями лежала на ліжку, дивлячись в стелю. Вчинок сина вибив її з колії, і вона довго не могла прийти в себе, їй не хотілося абсолютно нічого, вона часто пла кала.
Мені було її дуже шкода, виявилося, що я не одна така, з ким діти вчинили підло і бридко. Мені захотілося допомогти цій незнайомій людині, захотілося її витягнути з цього апатичного стану. Трохи обжившись, я відчувала себе не так уже й погано. Почали з бабусею Галиною виходити гуляти у двір, де був чудовий парк із затишною алеєю. Там познайомилися з місцевим двірником Борисом Борисовичем. Він дуже смішно жартував, завжди усміхався, і знав багато цікавих історій. З ним я забула про всі проблеми і неприємні спогади, як-то було легко. Він почав заходити до нас, приносив яблука з власної дачі, а ми пригощали його пирогом з чаєм, пирогами з капустою. Від персоналу я дізналася, що Борис Борисович в минулому був військовий, майже все життя віддав службі Батьківщині, на створення сім’ї не вистачало часу, ось на старості років і залишився один. Навколо все почали жартувати, що ми пара, що Борис Борисович відчуває до мене певні почуття. У відповідь я жартувала, не сприймала це все серйозно. Я думала, що ніяка любов мене вже не торкнеться, що це все для молодих людей. Наближався Новий рік; Борис Борисович мене і Галину запросив до себе в село відсвяткувати свято.
Ми погодилися, він був дуже радий. За нами він приїхав на помаранчевому жигулі. Виявилося, що він живе в дуже красивому, великому будинку, який побудував сам. Всередині було дуже чисто, затишно і красиво. Було по-домашньому тепло. Ми накрили на стіл, наготували салати, і в домашній обстановці зустріли свято. Вперше за довгий час я відчула себе вдома. На ранок ми почали збиратися назад в будинок для людей похилого віку. Борис Борисович поводився якось дивно: було відчуття, що він хоче щось сказати. Коли Галина вийшла на вулицю, Борис Борисович підійшов до мене і почав говорити, що дуже прив’язався до мене, що не хоче мене відпускати, що він хоче бути разом. І далі він запропонував мені вийти за нього заміж. Я здивувалася, як і здивувалася Галина, яка в цей момент зайшла в кімнату. У повітрі повисла тиша і напруга. Мовчання порушила моя подружка.
Вона почала вмовляти мене погодитися, а мене і не потрібно було вмовляти, я і так була згодна. Я зловила себе на думці, що теж давно прив’язалася до Борису Борисовичу, і що хочу бути з ним. Я відповіла, що згодна, він міцно мене обняв і довго не відпускав з обіймів, а потім поцілував в щічку. Так, на старості років я знайшла коханого чоловіка і кращу подругу. Я була щаслива, безмірно щаслива. Я думала, що моє життя закінчилася, коли переїхала в будинок престарілих, думала, що так і помру на самоті – нікому не потрібною і всіма покинутою жінкою, що навколо мене будуть одні немічні люди похилого віку. Хто б міг подумати, що нещастя допомогло знайти таке величезне щастя і нову сім’ю. Я знову відчула себе потрібною, знову з’явилося бажання жити, творити і любити. Життя триває. Вам сподобалася ця добра історія?
