Після п0минок, коли всі розійшлися, Олексій з мамою зібрали всі речі і фотографії батька, і зак0пали на задньому дворі. Більше в їхній родині ніколи його не згадували …

ПОЛИТИКА

У Сергія Левицького свято. Дуже важливе свято. Він сьогодні перший день в школі. Мама спекла торт. Папа надув кульки і на стіні повісив плакат «Вітаємо з 1 вересня!» Бабуся поставила на стіл новенький глобус – подарунок онукові. Всі з нетерпінням чекали повернення першокласника і дуже хвилювалися. Двері розчинилися. – Вітаємо, – дружньо зустріла Сергія вся сім’я. – Тату, знаєш, про що я сьогодні дізнався? Виявляється, мій дідусь Василь-герой! Батьки перезирнулися. – Нам про це на першому уроці розповіла вчителька. Мені діти плескали. А потім ми ходили дивитися на його фотографію. Вона на стіні висіла. А чому ти мені нічого не говорив? – Напевно, боявся, що ти зізнаєшся, – зніяковів батько, – Адже у інших дітей немає такого героїчного діда, а у тебе є. Тільки ніс не задирай. – А давайте поп’ємо чаю з тортиком, – швидко перевела тему бабуся. Всі дружно сіли за стіл. Розпитували Сергійка про перший навчальний день. Було весело і голосно.

День підійшов до кінця. Першокласник вгамувався. Батько насупився і вийшов у двір. Сів на призьбу. Село, де здавна проживала сім’я Левицьких, було не дуже великим. Всі один одного знали. Коли маленькому Олексію було близько десяти років, батько його Василь був не останнім людиною в селі. Його всі любили і поважали. Одного разу він повертався з зимової риболовлі. Лід на річці ще не зміцнів. Він зауважив двох сусідських хлопчаків, борсаються в ополонці. Не роздумуючи, кинувся до них. Одного відразу витягнув, а інший пішов під лід. Він пірнув і врятував другого хлопця. Сам ледь уцілів. Допомогли вибратися рибалки, які йшли слідом. Після цього сильно захворів, але вижив. Його нагородили медаллю і навіть дали путівку в санаторій на море. Дуже впливовим і шанованою людиною в селі був батько Олексія. Таким його знали односельці. Розумним, добрим, готовим завжди прийти на допомогу. Тільки, коли повертався додому і закривав за собою двері, він перетворювався на зовсім іншу людину. Звичайний сімейний вечір проходив практично за одним сценарієм.

– Ви, ледарі, – починав він свою промову, – Олексій, ти знаєш, що твій батько – герой! А ти, шмаркач, уроки зробив? Неси щоденник і ремінь, перевіряти буду. – Василь, може сьогодні не треба, – зазвичай просила його мати. – Мовчи, сказав, я з нього людину роблю. Все закінчувалося прочуханкою. Але все було не так погано: Олексій звик. Найбільше йому було шкода матері, тому що їй теж неабияк перепадало від батька. – Чи не заступайся за своїх звірів, а то і тобі, і йому буде непереливки. Мені нічого за це не буде. Я ж герой! Коли Олексію було чотирнадцять, мати носила під серцем братика. Батько був дуже незадоволений. – Позбудься цього тягаря, – часто повторював він. – Васильку, вже пізно, – виправдовувалася мама, – ти ж сам мене на огляд не пустив. – Чи з’явиться ще один нахлібник, викину, як кошеня. Мати заплакала, батько розсердився і штовхнув. Олексій викликав швидку. Його братик став ангелом. – Що з Вами сталося? – допитував маму лікар. – Не бійтеся, скажіть правду. – Ні, ні, я на дах сараю полізла, і впала, – зізналася мати. Олексій був дуже злий на батька.

Вночі, коли всі спали, він підійшов до батьківської ліжка, довго дивився на спляче обличчя, чув його рівне дихання. Він відчував, що немає любові до нього, а в душі прокидається якесь дивне почуття, досі невідоме, важке, тягуче. Злість стояла грудкою, виривалася зовні, але рука не піднялася. Не зміг. У десятому класі батька запросили в школу. Він виступав перед дітьми, розповідав про своє героїчний вчинок. Все йому аплодували. – Олексій, ти повинен пишатися своїм батьком. Твій тато – герой! – захоплювалися вчителі та учні, – Який прекрасний чоловік! – Я пишаюся, – відповідав хлопець. Батька не стало раптово. На колгоспних зборах схопився за бік і все. Проводжали його в останню путь усім селом. Дуже було урочисто. Вимовляли багато прощальних слів, а Олексій з матір’ю стояли мовчки. – Такого прекрасного людини не стало, а дружина з сином навіть сльозинки не промовили, – шепотілися за спиною.

– Може, в собі тримають, переживають, так від сильного переживання буває, – хтось заступався. Після пом инок, коли всі розійшлися, Олексій з мамою зібрали всі речі і фотографії батька, і зак опали на задньому дворі. Більше в їхній родині ніколи його не згадували. Олексій виріс, одружився пізно. З’явився син. Мати була дуже щаслива. Невістку любила і не ображала, онука обожнювала. Жили дружно і в злагоді. Час стер все ті спогади. Олексій зітхнув, зайшов в будинок. Мати не спала. Вона обняла сина. – Він ще дуже маленький, не потрібно йому знати, – тихо прошепотіла вона. – Я знаю, мама. Настав другий навчальний день першокласника. – Тату, ти мені розкажеш про дідуся? – згадав Сергій. – Твій дідусь і мій тато – герой! Я розповім. Він був дуже хорошим. Ми його дуже любили. Ти можеш пишатися ним – твердо відповів батько. – А чому ти не розповідав мені про нього? – Коли дорогі люди йдуть назавжди, сумно про них згадувати, тому й не говорив, – відповів батько. – Так, Сергій, – погодилася бабуся.