– Мама, ну, нарешті, на пенсію. Тепер зможеш сидіти з онуками! Такими словами радісні дочка і зять зустріли моє повідомлення про те, що я вирішила зав’язати з роботою. А я не хочу! Я проти! Я люблю своїх онуків до божевілля, до запаморочення, до рожевих соплів в цукровому сиропі. Але повністю віддатися їм просто не можу, не хочу, не зобов’язана! Я відпрацювала на 6 років довше покладеного терміну. Я орала як кінь, перш за все, щоб дочка спокійно довчилась в аспірантурі, а потім, щоб допомогти дітям з іпотекою. А тепер я хочу пожити для себе. Я один раз в житті була на морі! Моя мрія – все кинути, купити невеликий будиночок на березі, розбити гарний, затишний садок з магноліями і спокійно дожити відведений мені час.
А як я колись любила в’язати! Всі подруги заздрили! Але останні 20 років на це не було ні сил, ні часу! А книги У мене величезна бібліотека, більше половини якої я не встигла навіть перегорнути – не те, щоб вдумливо перечитати. Може бути, хтось назве мене егоїсткою. Але невже я не заробила за все життя право на свободу, право на мрію, право на спокій і умиротворення? Я не відмовляюся сидіти з онуками, коли це дійсно необхідно. Я із задоволенням забирала, забираю і буду їх забирати на канікули. Вони мені дають сили, наповнюють енергією, не дають нудьгувати і сидіти на місці.
Але жити в якості постійної нянечки, репетитора, вихователя – немає! Зрештою, зважте на вік! Діти, дорогі мої, ви їх наро джували для себе! Ось ви і повинні вкладати в них всі свої сили, присвячувати їм свій вільний час, піклуватися про їхнє майбутнє. Тим більше, старшому вже 12, а найменшою – 3. Рідні мої, ви ж якось примудрялися виховувати їх весь цей час, поки я працювала. Так чому зараз щось має змінитися ?! Так, тепер я пенсіонерка. Але я жити хочу! Рік, два, п’ять, Не важливо! Скільки Бог дасть, так би мовити. Але цей час – тільки моє! Не забирайте його у мене, я ж теж хочу трохи щастя.
