Мою дочку кличуть Катя, а її подругу Даша. Вони дружать уже кілька років. Спочатку були в одній групі в дитсадку, потім і в школі потрапили в один клас. У нас повна сім’я середнього достатку, а ось у Даші була тільки мама, та й та не путня. Те, що моя дочка дружить з дівчинкою з неблагополучної сім’ї ніколи не викликало в мене негативу, тому що Даша дуже скромна, тиха і не розбещена. Я, навпаки, знаючи про ситуацію в її сім’ї, намагалася смачніше нагодувати дівчинку, купувала їй теж всякі дрібнички типу гумок-шпильок, коли своєй брала. У подробиці того, як живуть Даша з мамою я ніколи не вдавалася, поки не стався один випадок. Моя дочка повернулася зі школи у сльозах. Ну, мабуть, погану оцінку отримала, подумала я. Катя сиділа мовчки у своїй кімнаті та розповідати мені ні про що не хотіла. Я і так, і так намагалася завести розмову, але дитина на контакт не йшла. Пообідала дочка теж мовчки, сама зробила уроки,
забралася в кімнаті без нагадування і навіть не попросила гуляти. Така поведінка мене насторожила. Катя мовчала ще два дні і я забила на сполох. Після її повернення зі школи я повідомила, що зараз ми підемо до психолога, який допоможе нам. Тут Катя кинулася мені на шию, знову розплакалась і тихо запитала: – Мамо, а ти мене теж у дитячий будинок віддаси? Я просто остовпіла від такого питання… Який дитячий будинок? Для чого? Чому? І дочка, схлипуючи, почала мені розповідати про те, що її найкращу подругу Дашу мама здала до дитячого будинку. До школи вона тепер не ходить, а хлопці у класі кажуть, що так сталося, бо Даша просила маму допомогти їй з уроками, погано прибирала в хаті та надто багато розмовляла. А потім до них прийшли якісь люди, мабуть психологи, поговорили з Дашею і забрали її до дитячого будинку.
Я притискала доньку до себе щосили і теж плакала. Мені довелося довго переконувати свою дівчинку, що вона молодець і ніколи я її не віддам. Раптом мене осяяло: – Кати, а ходімо відвідати Дашу в дитячому будинку? Дочка одразу перестала схлипувати, і ми почали швидко збиратися. Зустріч подружок складно описати словами, це були радісні обійми та нескінченні розмови. Поки дівчатка спілкувалися, мені вдалося поговорити із робітницею дитячого будинку. Вона мені розповіла, що небайдужі сусіди кілька разів скаржилися до органів опіки і тепер мати чекає на суд із позбавлення батьківських прав. Даша залишиться в дитбудинку, бо родичів, які бажають взяти її під опіку, немає, та їх і взагалі дівчинка не має. Я дуже люблю свою дочку і заради неї готова полюбити чужу дитину, тому я вмовила чоловіка, і ми оформили опікунство. Катя і Даша щасливі, що тепер живуть разом, а які вони в мене слухняні! Помічниці у всьому!
