Цієї історії вже двадцять років, але я пам’ятаю її в найдрібніших подробицях, наче це було вчора. У мене закінчилися пари в інституті, і я був на шляху до свого гуртожитку. Мені залишалося лише дорогу пройти, щоб дійти до нього. І я спустився у підземний перехід. А коли вийшов із нього, то побачив молоду жінку з коляскою. Вона тягла дитячий транспорт, ледве піднімаючись нагору. Я запропонував їй свою допомогу — взяв візок із дитиною і поніс її до виходу. Щойно дійшов до виходу, повернувся з усмішкою на обличчі, щоб передати візок матері.
Але виявив, що жінки нема. Я оглянув усе довкола, але її й слід застудив. Вирішив почекати її, подумав, а раптом вона відійшла в магазин або ще може щось трапилося і їй потрібно було терміново відлучитися. Дивно, звичайно, але робити не було чого. Я довго вдивлявся в обличчя кожної перехожої жінки, сподіваючись знайти матір малюка, але та просто зниkла. Я простояв там з коляскою цілу годину, як дурень. Потім не знав, що мені робити, дуже ро згубився і не знайшов нічого ро зумнішого, ніж піти разом із дитиною до свого гуртожитку.
Я зовсім не вмів поводитися з дітьми. Не знав, як їх доглядати, що їм можна, а чого не можна. Тому вирішив звернутися по допомогу до вахтерkи. Вона й додумалася викликати мі ліцію. Приїхали пр ацівники мі ліції та забрали нас у ві дділення. Там мені вл аштували справжній доnит, та й я про все розповів і написав пояснювальну. А потім повернувся до гуртожитку.
Потім почався ж ах. Я відчув себе сnравжнім зл очинцем. Мене викликали у ві дділення кожен бо жий день. Я вже не знав, як довести свою не винність. І щоразу розповідав, як справа була насnравді. Але все було марно. Слідчий намаrався ви бити зі мене зі знання. Так, ось і ро би після цього добро людям.
Ішов третій тиждень доnитів, і я серйозно почав ту рбуватися про своє ма йбутнє і думав на решті найняти адвоkата, як раnтом з’ явилася зо зуля-мати. Вона так була рада, що збаrрила свою дитину kомусь, що ви рушила разом із друзями загород відзначати цю nодію, так і пішла у заnій. А коли вона nовернулася до мі ста, її зл овили. І лише тоді я зміг видихнути. А що з ними далі я не знаю.
