Напевно, хтось із читачів теж стикався з такою проблемою, коли чоловік дзвонить тобі, щоб порадувати та повідомити, що ви поїдете на довгоочікуваний відпочинок, але є одне «Але» – ви берете із собою його дітей від першого шлюбу. Те саме й сталося зі мною. Я погано відреагувала на цю новину і мені довелося сказати йому, що не хочу нікуди з ними їхати. Мені доведеться постійно за ними стежити, виховувати, розважати, мати справу з їхніми примхами і так далі за списком. А навіщо це мені потрібно під час відпочинку? Це вийде не відпочинок для мене, а безкоштовна робоча сила для мого чоловіка. Я говорю це, тому що, на жаль, у мене вже був подібний гіркий досвід і повторювати його я не збираюся. Я чесно зізнаюся, що вони для мене зовсім сторонні люди, я не відчуваю до них нічого, крім відповідальності, коли вони під моїм наглядом.
До того ж мені з ними дуже тяжко: колишня дружина мого чоловіка дуже розпестила своїх дітей: вони дуже неслухняні та примхливі. Вони зовсім не слухаються мене, а якось покарати, накричати чи провчити їх я не вважаю за правильне, бо я їм ніхто і не маю такого права. Я неодноразово говорила про це своєму чоловікові, але все одно він часто відлучається у справах і залишає своїх дітей на мене. Тим більше, я навіть нашого спільного сина, поки він маленький, не беру з нами на відпочинок. Коли ми їмо відпочивати, то залишаємо його на батьків або на мою сестру, які завжди раді порозумітися з ним. Тоді питається, чому я повинна брати з собою чужих дітей, з якого дива? А мій чоловік відмовляється мене розуміти і сильно давить на мене.
Каже, як він любить своїх дітей, і для нього вони дуже важливі. Просить прийняти їх заради нього. Але це не так просто. У результаті я все одно стою на своєму і говорю, що або ми поїдемо одні або я не поїду зовсім. А він у свою чергу загрожує мені, що в такому разі більше ніколи не запропонує мені відпустку, і я вічно сидітиму в чотирьох стінах зі своїми принципами.
