Із нашими друзями ми познайомилися дуже давно. Відпочивали разом, винаймали будинок у однієї літньої пари. Причому вийшло це випадково: довго не могли знайти підходяще житло, поки до нас не підійшла бабуся і не запропонувала свій балкон. Чоловік наполіг, щоб ми погодилися. Від тієї ж старенької ми дізналися, що в хаті вже живе молода пара. Спочатку ми якось сумнівалися, але все виявилося не так поrано, як ми думали. Олена та Андрій виявилися чудовими людьми. Приїхали до Сочі вперше у своєму житті. Дуже швидко вдалося порозумітися з ними.
З розвитком технологій підтримувати зв’язок стало набагато легше. Якось, коли я розмовляла тільки з Оленою, вона розповіла мені одну історію: «Діти вже дорослі. Мені знову хочеться пожити собі. Раніше все добре було: і в театр ходили, і подорожували. Але з народ женням дітей життя перекинулося з ніг на голову. Спочатку два сини, а потім ще й донька. Чекали на вихідні з нетерпінням. Адже це були ті дні, коли їх не треба було кудись збирати, і можна було спокійно зайнятися домашніми справами. Коли ми їздили на відпочинок, діти швидко від нас відділялися.
Трохи гуляли, а потім кожен віддалявся до своєї кімнати. А тепер і всі переженилися, розлетілися з батьківського гнізда, живуть окремо. Ми з чоловіком залишилися самі. Щодо Андрія. Він дуже хороший, але вік дається взнаки. Повертається з роботи, всю ніч дивиться телевізор, грає у комп’ютерні ігри. Іноді навіть спимо у різних кімнатах: каже, що так зручніше. Так, мені 60, але я досі хочу близькості. Може, це звучить дивно, але я не хочу вважати себе старенькою. І ось що я думаю: поставлю чоловіка перед фактом. На наступні вихідні починаємо жити новим життям, іншого виходу немає”. У цей момент додому зайшов Андрій, і ми швидко змінили тему розмови. Скоро зателефонуємо ще раз. Сподіваюся, у неї все вийшло.
