Подружнє життя Ані спочатку здавалося пеклом. Вона досить рано вийшла заміж за Бориса і переїхала до нього. Борис жив з матір’ю, на той час батько покинув цей світ. Жили вони в селі по сусідству від рідного будинку Ані. Аня дуже часто збігала з дому, намагалася повернутися до батьківського будинку, але мати навіть двері не відчиняла, лише кричала через відчинене вікно, щоб та поверталася назад до чоловіка, треба трохи потерпіти і все налагодиться. Коли вона дізналася, що вагітна, чоловіка забрали в армію і залишилася Аня зі свекрухою-тираном. Вона була дуже владною жінкою, яка звикла, що все має бути так, як вона велить. Жодної підтримки не було, єдине, що їй казали – треба потерпіти. Минуло 2 рік, Аня народила сина, чоловік повернувся з армії, але в її житті нічого не змінилося на краще, а навпаки.
Все стало ще гірше. Борис ніколи не підтримував дружину, у будь-якій ситуації він приймав бік матері. Їй не було куди йти. Незважаючи на жахливу поведінку свекрухи, все одно, коли та зістарилася Аня доглядала її. Борис же, у свою чергу, ставився до неї як до слуги і зраджував їй. Коли вона розповідала своїй матері про все, що з нею відбувалося, то чула у відповідь лише одне, – “терпи”. Минуло кілька років, діти виросли, чоловік постарів і повернувся до родини. Іноді навіть допомагав по дому дружині. Діти всіляко допомагали своїм батькам. Мабуть, мала рацію мати, про те, що треба потерпіти. Хоча, поняття потерпіти, досить-таки розтяжне… Аня в старості знайшла щастя, вона на це заслужила.
