– У мами ціла кімната речей. Більшість з етикетками. Жодного разу не носила. Каже, добре, що свого часу стільки купила, вистачить на кілька років. А там на кілька життів вистачить. У неї приблизно дев’яносто пар взуття нарахувала тільки ті, що в коробках. Чотири дублянки, шість шуб, десятки пуховиків. Вже не кажу про штани, кофти, сукні. Їх не нарахувати. – Ого. Там цілий магазин. – Кажу ж, ціла кімната від підлоги до стелі забита. Уявляєш, скільки грошей на це пішло. Вони ще й на подорожі їхали, у вихідні виїжджали до Європи, машини міняли як рукавички.
Жили у широку ногу, а нам із сестрою нічого не купили. -Як це? – Одяг купували, гаджети теж, мандрували ми з ними. Були у Європі, в Америці, навіть у Африці. Але ж могли подумати про те, що в них ростуть двоє дітей. Замість того, щоб витрачати гроші на шмотки та взуття, могли б нам із сестрою квартири купувати. Хоча б однушки. Зараз ми з чоловіком взяли квартиру в іnотеку, цілих двадцять п’ять років. Повинні відмовлятися від усіх насолод, щоб виплатить її. А сестра з хлопцем винаймають квартиру. Про іnотеку мріють. – А батьки що, допомогти не хочуть? – Та не можуть уже. Все, поїзд пішов. Тато, як і раніше, більше не заробляє. Ледве вистачає.
Вже одну з машин продали заміську ділянку. Працювати не хочуть. Не так ще притисло. Нещодавно говорили із сестрою. Вона ваrітна. Свекруха, як дізналася про це, обіцяла, що після народження дитини впустить їх у свою другу квартиру, яку зараз здає. Але сестра не впевнена, що одного дня так само легко свекруха не ви жене їх звідти. Говорить, надалі не зможе допомогти батькам, нехай не поглядають. Я її розумію. Ще й із дитиною. Тому ми з чоловіком навіть не думаємо про дитину. Зараз зосереджено на тому, щоб скоріше закрити іnотеку. Одна зарплата йде на це, а на іншу – живемо, зводимо кінці з кінцями. Як гадаєте? Чи мають право сестри скаржитися на батьків? Чи повинні подякувати, що мали забезпечене дитинство?
