Це історія про мого сусіда Єгора. Хлопчик пустотливий, гучноголосий. Живу я в спальному районі, а Єгорка живе у квартирі прямо наді мною. Нічого не могла зробити, галасливий хлопчик, то розмовляє голосно, то грає шумно, бігає по хаті. Сусіди його недолюблюють, дуже він їм, за їхніми словами, աкодить. Якось повертаюся додому. Зима надворі, мороз – холодно. Ну, я давай йому двері в під’їзді відчиню. Він потім у під’їзді порався, стукався додому, мабуть – батьки ще не прийшли. Я його додому впустила. Відгодувала дитину. І він сидів на дивані, кішки голубилися об Єгора. -Давно ти на вулиці мерзнеш стоїш? -Годину, напевно. Холодно там було.
Я ключі втратив, а тато із мамою на роботі. Я хотів зайти до під’їзду, але сусіди не відчиняли мені двері. -Дивно, звичайно. Час не робочий, бабусі вдома. Обра зив ти їх, напевно, чимось. -Я? Не kривдив я їх. -А як же Лідія Миколаївна? Ти ж нещодавно їй яй ця роз бив. -Я ж не спеціально. Я хотів їй із сумками допомогти, а вона спочатку не віддавала. А потім так смикнула пакет, що всі яйця об стінку в під’їзді розбилися. Ми потім із мамою купили їй яйця. Разом віднесли. Виба чився я. -Що ж. Вона мені зовсім інакше розповідала. А як же Софія Михайлівна, ти з нею не вітаєшся. -Не хочу з нею вітатись, вона зл а жінка.
Мурзилка недавно наро дила, вона кошенят на морозі на сміт ник віднесла. Я їх хотів відігріти, у підвал поніс, мене всі лая ли, що я там смітник зробив. Вислухавши Єгора до кінця. Я зрозуміла, що він хороший хлопчик. Завжди намагався зробити добре, але від зл ості та недовіри оточуючих все вийшло, як виходило. Я намагалася переконати сусідів у тому, що це образ хлопця, що склався. Насправді він зовсім інший. Нині Єгорка ходить до музичної школи, вдома він більше не шумить. Спокійним став. Так, бігає у дворі, грає у футбол, кричить, але вже не так, як раніше.
