Я не була якимось аморальним дівчиськом, якій аби хвостом крутити. Ні. Я була заміжньою жінкою. Більше того, я була щаслива із чоловіком. Тому я навіть сама собі не можу пояснити, як зі мною сталося те, що сталося. Ми із Сергієм разом із шкільних років, але створювати родину не поспішали. Здобули освіту, знайшли себе у професії. Не скажу, щоби весь цей час ми тісно спілкувалися, але не забували один про одного. І коли дозріли для сімейних стосунків, знову почали зустрічатись і незабаром одружилися. Відносини у нас були дуже теплі та поважні. А народження доньки підняло це на новий рівень. А через дванадцять років шлюбу, я збожеволіла.
Я почала задивлятися на нового колегу. Я була заміжня, він одружений. І я, яка завжди засуджувала жінок, які зраджують своїм чоловікам, була лише за один крок від цього. Однак, хто нам може пояснити, чому ми безоглядно закохуємося? Хоча я не впевнена, що це можна назвати коханням. Швидше, якась мана. І які б не були мої переконання, я все-таки зра дила чоловіка. Ховатися і продовжувати стосунки в таєм ниці, я б точно не змогла, і сама все йому розповіла. Сергій не став ла ятись. Але й упокоритися з моєю зрадою він не міг. Він просто пішов. Дочка з підлітковим максималізмом теж відвернулася від мене і пішла до батька. Колега мене підтримав на той момент. Ми ще якийсь час зустрічалися, потім дружина колеги щось про нас дізналася.
Він вирішив, що ризикувати сім’єю заради наших стосунків не варто. “З тобою, звичайно, прикольно, але сім’я дорожча. Тож вистачить з мене пригод”. Сергій із донькою мене прощати не збираються. І залишилася я біля розбитого корита. Каянню моєму немає межі. І річ навіть не в тому, що колега з легкістю відмовився від мене. Після відходу Сергія наші стосунки вже були якимись безбарвними. Мені гірко, що я зра дила сама собі, своїм переконанням. Зараз у мене одна мета – якось реабілітуватися у власних очах. Тільки після цього я зможу повернути своїх рідних. Сподіваюся, що зможу. А без них і жити нема чого.
