Коли я виходила заміж, знала, що він був одружений, від першого шлюбу у нього була дочка. Я вже була готова до того, що мені доведеться знаходити спільну мову з дочкою чоловіка. З самого початку вона поводилася дуже аrресивно, вважала, що я відняла у неї батька. Я ставилася до неї з розумінням і терпінням. І, здається, надалі вона вже з довірою до мене ставилася. Я дуже цінувала цю довіру, і для мене було дивним, коли мій чоловік поrано ставився до своєї дочки.
Їй і так не пощастило в цьому житті : адже її кинула мама, коли їй було всього кілька років. Її мама поїхала зі своїм kоханцем за кордон, залишивши дочку на батька. Під час шлюбу у нас народилися ще дві дитини, і вона навіть допомагала мені з малюками. Одного разу я поїхала в гості до мами, а по поверненню побачила, що її немає вдома. Запитала, де вона, на що чоловік сказав, що відправив її в село і взагалі збирається відмовлятися від неї.
У цю ніч я не змогла заснути : все думала про те, що чоловік мій – жа хлива людина : якщо він ось так залишив свою рідну дочку, то запросто залишить і мене, і дітей. Незважаючи на те, що він добре ставився до мене, до дітей, я вирішила розлу читися з ним : коли його не було вдома, зібрала дітей, речі і поїхала за дочкою чоловіка. Вона не могла повірити, що я приїхала за нею, але я її заспокоїла, сказала, що нічого страաного більше не трапиться. Я оформила всі документи, і зараз вона моя дочка вже офіційно.
